Горєлікова Поліна, 9 клас, Комунальний заклад “Пісочинський ліцей Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Михайлюк Валентина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли війна прийшла до мого міста,я не могла повірити, що все це відбувається насправді. Ми залишалися в рідному селищі, попри зміни, що відбувалися навколо. Тривоги, вибухи, новини про руйнування — усе це стало частиною нашого повсякденного життя. Спочатку було страшно, невідомо, як діяти і що робити далі. Але з часом ми навчились жити в таких умовах, хоча нам було не легко.

Перші дні війни були найважчими. Здавалося, що весь світ зруйнувався за одну мить. Кожного дня ми дізнавалися про нові трагедії, втрати, руйнування.

Попри всі труднощі, війна показала мені, що люди навколо можуть бути неймовірно сильними й добрими. У цей час я познайомилася з багатьма людьми, які підтримували мене в складні моменти. Разом ми створили своєрідне коло підтримки, яке допомагало не впадати у відчай. Спілкування з ними стало для мене величезною опорою. Кожен із них мав свою історію, свої виклики, але всі ми об'єднувалися, щоб підтримати одне одного, знайти надію і силу йти далі.

Незважаючи на всі випробування, які принесла війна, я змогла відновити свою танцювальну діяльність. Танці завжди були для мене способом виразити свої емоції та почуття, втекти від реальності.

У цих складних умовах танці допомогли мені знову знайти рівновагу і відчути себе живою. Відчувати музику, рухатися у такт — це був мій спосіб зцілення, можливість хоча б на мить забути про все навколо. Знайомство з новими людьми й повернення до танців стали для мене справжнім порятунком. Ми разом створювали щось нове, навіть в умовах війни. Ці моменти давали відчуття, що життя триває, навіть якщо навколо темрява. Кожен виступ, кожна репетиція були як маленьке свято, нагадування про те, що навіть у найтяжчі часи ми можемо знаходити світло.

Переживаючи ці дні війни, я зрозуміла, що головне — не втрачати надію і не забувати про те, хто ти є насправді.

Так, багато чого змінилося, але в цьому є і своєрідний виклик — залишитися вірним собі, своїм цінностям і мріям. Я навчилася цінувати найменші моменти радості, взаємної підтримки, і навіть у хвилини страху завжди шукаю, кому можна подякувати. Сьогодні я відчуваю себе сильнішою, ніж будь-коли раніше. Війна змінила мене, але не зламала. Моя віра у власні сили, у людей навколо мене і в наше спільне майбутнє лише зміцніла.

Люди, з якими я познайомилася, допомогли мені не втратити себе і продовжувати жити навіть в умовах війни.

Я вірю, що настане день, коли війна закінчиться, і ми всі зможемо повернутися до нормального життя. Але навіть після цього я завжди буду пам’ятати, що ці 1000 днів зробили мене сильнішою, навчили цінувати життя і кожну мить щастя.