Шевченко Вікторія, 11 клас, Великодимерський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Безсмертна Валентина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це те, що переслідувало людей століттями. Безупинна боротьба, виклики революції, опір… Насправді, ми щодня пишемо історію. Як би багато всі минулі роки я не дізнавалась із шкільних книжок про війни, із початком повномасштабного вторгнення я виявила, що насправді анітрохи не знаю про це. Безпорадність, невизначеність, задушливий страх - усі ті почуття, що вкоренились у свідомості українців із першими вибухами.

Я ніколи не зможу забути ті ранкові хвилини усвідомлення справжнього початку кінця, чогось смертельно страшного та руйнуючого. Це стало важким випробуванням для всіх українців.

Знадобилось багато годин роздумів, аби осягнути все те, що вже скоїв ворог та продовжує щосекунди. Мама прагнула врятувати мене, тому, не маючи вибору, ми покинули село під звуки обстрілів та сирен. Мої бабуся з дідусем пройшли шлях окупації, не кидаючи домівку. Моє серце щоденно болить за них і кожного, кого це торкнулося. Я усвідомила, у першу чергу, наскільки важливо пам'ятати ким ми є, та що нас сформувало. Ми - українці, ми - волелюбність та свобода. Тому я щодня заглиблююсь у пізнання власної української історії. Без минулого не існує сьогодення, а тим більше майбутнього. Для мене неймовірною втіхою та натхненням стало волонтерство.

Я з друзями займалася рукоділлям, ці речі продавалися задля отримання коштів на потреби армії. Ми плели такі потрібні маскувальні сітки й переказували кошти на різноманітні збори.

І, беззаперечно, виборювали важливість української мови, культури та автентичності на інформаційному рівні. Результат є величезною картиною, що є повноцінною, тільки з крихітними деталями. Я усвідомила, яка це цінність - прагнення дбати один про одного. Незалежно від того, як ти виглядаєш та який твій вік, просто тому, що вся нація пов'язана спільною метою перемоги.

Безумовно, із прийняттям того, що ніхто з нас не може отримати над деякими речами контроль, поступово приходить внутрішній спокій.

Я багато знаходжусь на природі, бо завжди відчуваю там найвищу гармонію в першу чергу із собою. Війна, беззаперечно, ніколи не є корисною, ніякі досягнення не варті кривавих убивств, насильства та катувань. Проте тепер я точно знаю, як це бути вдячним. Бути вдячним за те, що ти зміг побачитися з друзями, без набридливої сирени, врешті решт виспатись, не здригаючись від вибухів, провести цілий день із світлом чи почути про тільки хороші новини.

Ми маємо, дійсно, проживати кожен момент емоційно, завзято. Вірити, продовжуючи боротись, насолоджуватись щосекунди життям.

Наша історія насичена страшними й загартовуючими подіями, ми віддали все, аби бути вільними. Ці слова є в нашому гімні та в серці кожного. Знесилені, проте волелюбні -  це українці, ми не здамося, поки не торкнемось променя миру!