Скрипченко Владислава, 10 клас, Самотоївський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Осадча Наталія Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Зимовий вечір 23 лютого 2022 року.

Запашний чай гріє тіло, а душу - відчуття, що карантин нарешті закінчився, смертельний вірус здолали.

Учити уроки в затишній кімнаті в очікуванні вранішньої зустрічі з однокласниками. Мабуть, це щастя?

За вікном в безкінечному вальсі кружляють сніжинки, а в голові лише одна думка: “Все нарешті добре?”

Але чи добре все насправді?

Прокидаєшся від незрозумілого дрижання шибок у вікнах.

Четверта ранку...

Що це? Могутній вибух розриває тишу. Серце зупиняється. Невже війна? Мамине стривожене обличчя та нескінченні дзвінки родичів підтверджують найгірше — це не сон.

Почалася війна.

Тремтячими руками збираємо з мамою документи та найнеобхідніші речі. Облаштовуємо спальне місце в сирому, холодному погребі.

Я все ще не можу повірити, що все це відбувається зі мною. Кожен вибух змушує плакати. “Що буде далі? Ми виживемо?”

Безперервний гул не стихає. Колони танків їдуть мимо вікон. Страх, злість і безпорадність розривають душу. Навіщо ви сюди прийшли? Із завмиранням серця перечитуєш кожен рядочок новин. Коли ж це закінчиться?

Ішов двадцять третій день війни. Сонячний, нічого не віщує біди. Мама пішла в магазин, а я, щоб самій не було страшно, - до сестри. Грали в настільні ігри, і тут раптом зателефонував телефон - це була мама. Наляканий голос тремтів... Я стривожено поспішила додому.

Мама в паніці збирала речі.

“До нас їде колона, близько трьохсот одиниць техніки РФ, тому нам треба спуститися в погріб і перечекати.” Гарячі сльози котилися по щоках.

Росіяни лишили нас спокійного життя. Звідусіль лунали автоматні черги. Залякуючи людей, росіяни селилися в спустошені будинки.

Вже декілька днів немає ні світла, ні інтернету.

Попереду ніч. Страшна і довга. Орки наказали не замикати дверей. Страшно заснути. 

Від виснаження наче провалюєшся у сон.

Прокидаєшся від жахливих звуків, неначе тисяча громів розірвалися. За вікном летіли палаючі вогняні кулі. Мама щосили притискає мене до себе, намагаючись стримати нервове тремтіння.

“Це гради, доню. Дай Боже, щоб не по нас”

На ранок танки й БТРи метушилися, грабуючи оселі. Дивитися на них страшно і огидно.

А серце безпорадно кричить: “Геть звідси! Це наша країна, це наш дім!”

Надвечір все стихло.

Мамина турбота, підтримка хрещеного, теплий, смачний чай. А думки лише про війну. “Як довго вона триватиме? Тиждень? Місяць? До кінця весни? Це ж довго! Безкінечно довго...”

Думки перервав пронизливий дзвінок. Хрещений з кимось розмовляв. “Треба тікати. Будуть гнати орків. Село з землею зрівняють”, - долинуло й до мене зі слухавки. Знову відчай, шоковий стан, укриття в старому сараї.

Вдалині йшли запеклі бої, земля здригалася від вибухів. Серце напружено стукотіло в грудях.

Вранці росіяни почали метушливо збиратися. Колони поступово залишали вулицю. По щоках котились сльози радості. Малесенька крапелька перемоги! Але скільки щастя. Ми вільні!

Сонце нарешті торкнулося обличчя, нагадуючи про те, що життя триває..

Наступного дня почалася дистанційка! Як же ми чекали повернення до школи! Але ми навіть не уявляли, що це тільки початок. Попереду — атаки на енергосистему, дні без світла, повітряні тривоги і безсонні ночі.

914-й день війни. Довга й нудна дорога потягом до табору здавалася нескінченною. Але всередині мене була надія: там я знайду друзів і зможу ненадовго забути про війну.

І я не помилилася! За п’ятнадцять днів у таборі я поринула в атмосферу радості та підтримки. Ми подорожували горами і лісами, відривались на дискотеках, сміялися до болю в животі. У цей час я забула про всі страхіття, які пережила. Я відчувала спокій якого мені так не вистачало.

За ці роки війни я навчилася боятися й бути сильною одночасно. Я знаю, як це — прокидатися від звуків шахедів та вибухів і втрачати земляків, які віддали життя за країну. Але я також знаю, що ми вистоїмо. Ми незламні! Я вірю, що справедливість переможе, а наша Україна зацвіте, як калина навесні!