Троснікова Анна, 9-б клас, Одеський ліцей №19

Вчитель, що надихнув на написання — Яцентюк Світлана Тимофіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я пишу цей текст і плачу. Перегортаючи у пам'яті сторінки життя, просто не можу змиритись з усім тим жахом, який пройшли українці за ці 1000 днів. Час минає, а війна не закінчується. Прильоти, окуповані території, к кожним днем ми втрачаємо людей, важливі інфраструктурні об’єкти, надії. А жага до життя є. Так сильно ця подія вплинула на моє життя, що провину в невдачах хотілося скинути на всіх. Проте ми всі живемо це життя вперше, і сидячи в укритті тримаємо кулачки один за одного. Наш народ виділився єдністю й спільною боротьбою проти ворога. Відмова від російського контенту, продукції; перехід на державну мову, та заохочення інших, поширення української культури, і тут я не можу не додати, як щиро хотіли допомогти інші люди: переглядаючи соцмережі, я натикалась не раз на відео, де іноземці вдягали нашу вишиванку, захоплювалися піснями та танцями культурної спадщини України. Здається що ми не одні, - і це заспокоює.

"Ми", але не "вона" - жінка, яка втратила чоловіка на фронті, "ми", але не "він" - хлопець, який залишив рідну домівку щоб уберегти життя. Говорячи про людей, які стали єдині, не забуваймо ж про тих, хто залишився зовсім один. 

Найгірше, що може статися з людиною в течії цих подій - залишитися зовсім одному. Відносячи себе до цих людей, я не хочу обезцінювати біль вдов, сиріт, однак морально я була вбита.

Мрії актриси з крахом розбивались, втрачаючи зв'язок з друзями, я не отримувала й належної підтримки від батьків, також відсутність соціалізації, і ось я знов у натовпі людей, а язик ніби проковтнула: тепер люди здаються тими ж ворогами, озлобленими, з купою своїх проблем. Ми єдині, але дивлячись правді в очі, всі тонуть з головою в собі, і насправді кожен сам на сам бореться насамперед із самим собою.

Одна, я одна. Я відчуваю біль лише за себе. Чи ні? А що до людей, тварин, малих дітей. Я хочу розповісти про горе війни в деталях, і дати людям побути слабкими. Робота, сім'я, самореалізація - в умовах війни це тяжко поєднувати і залишатись на плаву, адже й незначні радощі тепер недоступні. Гуляти лише до 00:00, улюблений заклад закритий назавжди, а найкращі місця зруйновані. Вчитись на дому, знайомитись онлайн, збирати останні кошти на щось дуже бажане, адже ціни все ростуть. Люди говорять лише одне: "Звикли". І ми терпимо, поглинаючи стрес. І це все загрожує наслідками: тривога, паранойя, ПА, РХП. Розладів існує безліч, і мене так сильно переповнює емпатія.

Відчуття провини що я роблю недостатньо переслідує мене весь час, "Це теж мене стосується" говорить голос в голові. Згадую слова мого друга з Харкова:

"Я міг втратити двох друзів, один був за 30 метрів, інший за 100 від прильоту. Однокласниця у реанімації, а я так наляканий і шокований, адже того дня міг бути на місці подій" . 

Прихистити всіх людей не в моїх силах, але надати душевний покій близьким людям має кожен з нас, присутністю, підтримкою. І я досі плачу.

Зараз, коли я, ми, зросли духовно і багато чого переосмислили, інший погляд на життя лише дає імпульс для розвитку. Хтось живе "останнім днем", хтось згадує минуле і потихеньку повертається до себе, а я вірю у майбутнє, крокуючи впевнено шляхом свого власного життя. Ніхто не владний засуджувати можливості людей, і я розповідаю що кожен має право на слабкість. Моє серце наповнений почуттями, я співчуваю і жалію, допомагаю і розумію: я - слабка людина, як і багато хто нині, і допомагаючи мені подібним я збираю себе по крихтам. І я більше не плачу. Я посміхаюсь.