Зякун Ілона, 11-б клас, Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №9

Вчитель, що надихнув на написання — Сидоренко Юлія Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Для мене війна почалась 24 лютого о четвертій ранку. Мама розбудила мене зі сльозами на очах, і єдина фраза, яка врізалась у памʼять назавжди: «Прокидайся. Війна почалась». І все: у вухах білий шум, в очах — нерозуміння і паніка, на душі — камінь. Це кінець тихому життю, кінець дитинства, кінець щасливої родини…

Прийшла до тями, вже збираючи речі. Валіза з одягом — складала все, що бачила. Знову паніка. Що робити? Мама говорить, що я з сестрою їду в Ужгород. А вона? А тато? До кого їхати? Чому вони залишаються? Танки на кордоні, місто будуть брати у кільце? Що тут взагалі коїться!?

Батьки лишаються в Сумах. Мама — медсестра, повинна йти на роботу і рятувати життя. Батько не може її лишити одну в можливій окупації. Памʼятаю тільки, що очі на мокрому місці, мамині теплі обійми, ніжний поцілунок у потилицю і слова: «Все буде добре. Нічого не бійся. Люблю тебе». І я сідаю до авто, ми рушаємо в Ужгород. Я лишаюсь сама на себе.

Мені 13, і я їду в інше місто лише з сестрою та своєю маленькою племінницею. Дорога: Суми — Ромни — пустий Київ (ніколи не бачила це місто без людей, виглядає моторошно) — Ірпінь з великою кількістю автомобілів, затор. Чуємо свист, у небі літак, вибух, страх, дуже боязно, нерозуміння. Треба їхати далі, не можна зупинятися. Житомир — Вінниця, де їде багато військової техніки. Хмельницький — закінчується бензин, АЗС порожні. Ми не доїдемо без заправки. Знайшли, тут є паливо, лише 30 літрів на авто, повинно вистачити. Доїхали. Нарешті Ужгород. Зупиняємось у родичів переночувати, сестра збирається їхати до Польщі. А я? Що робити мені? Всі лякають:

під Києвом бої, Суми в окупації. Знову паніка. Вирішено — завтра вранці їдемо на кордон. Боюсь усього. Не розумію, що буде далі. Переживаю за батьків.

Багато людей. Холодно. Ми стоїмо з восьмої ранку, вже девʼята вечора. Всі штовхаються, крик, гам. Сестра тримає малу, я з двома валізами. Ми все ж таки вистояли, перейшли кордон. Я — в Польщі. Батьки — в окупації. Я не знаю, що буде далі. Мені знову лячно.

Спимо на одному дивані: я, сестра і трирічна Соломія. З нами в кімнаті ще двоє людей, в іншій живе подружжя незнайомих мені українців. Некомфортно: чужі люди, немає простору, незнайоме місто, невідома мова. Я хочу додому, до мами.

Я навчилась бути мамою в 13 років. Поки сестра на роботі, потрібно доглядати племінницю. Важко. Як впоратись із маленькою дитиною, коли ти сам тільки став підлітком? У Соломії істерика, а я хочу так само заплакати і бити кулачками по підлозі, бо на душі боляче, емоції бʼють. Я не витримую. Вона хоче до мами, скучила, не бачила її зранку. Я теж хочу до своєї, але моя за 1500 кілометрів звідси, сидить у підвалі, а я не бачила її місяць.

Березень — квітень — травень — червень. Суми деокуповано, батьки живі, ми зʼїхали на іншу квартиру, живемо одні.

Я хочу додому. Мені не подобається Польща. Я одна. У мене тут нічого немає: ні школи, ні друзів, ні батьків.

Серпень. Приїхала мама. Я не бачила її 167 днів. Обійми, рідні обійми, таких самих немає більше у світі. Поцілунок у потилицю — відчуваю дім. Я нарешті не одна, мама поруч. Мій день народження, мені 14. Приїхала моя подруга, я посміхаюсь, нарешті, як вдома. Така Польща мені до вподоби, коли рідні поруч. Цей місяць вдихнув у мене життя.

Осінь почалась з депресії. Мама їде додому. Автобус, обійми, поцілунок у потилицю, слова, щоб я була сильною. Десь я це вже бачила, все повторюється.

Я знову залишилась одна у великій країні. Мені знову боляче. Я хочу в Україну, я хочу додому.

Це початок, а мій шлях продовжується. Він не закінчиться, поки триває війна. Це вічна боротьба за життя.