Скрипченко Владислава, 10 клас, Самотоївський ліцей Краснопільської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Осадча Наталія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Останній мирний вечір. Затишна кімната. Запашний чай.  За вікном кружляють сніжинки. На думку спало, що гірше смертельного вірусу нічого й бути не може. На щастя, його здолали. Все добре! З приємним передчуттям вранішньої зустрічі з однокласниками засинаю.

Але чи добре все насправді?.. 

Четверта ранку... Прокидаюсь від незрозумілого дрижання шибок у вікнах. Що це? Могутній вибух розриває тишу. Розум відмовляється вірити почутому. Невже це правда? Може, здалося?... Мамин телефон не замовкає від дзвінків стривожених рідних. Повідомлення в групі класу про відміну навчання. Ні, не здалося... Почалася війна… Безперервний гул не стихає. Колони танків їдуть мимо вікон. Страх, злість і безпорадність розривають душу. Німий крик: «Навіщо ви сюди прийшли? Коли ж це закінчиться?»

Кожен вибух змушує плакати. “Що буде далі? Ми виживемо?” Із завмиранням серця перечитую кожен рядочок новин.

Двадцять третій день війни видався, на диво, сонячний,  Ніщо не віщувало біди. Мама пішла в магазин, продуктів обмаль. А я, щоб самій не було страшно, - до сестри. Грали в настільні ігри, говорили…

Серце пронизав стривожений голос мами: «До нас їде колона, близько трьохсот одиниць техніки РФ!».

Окупація…Росіяни позбавили нас спокійного життя. Звідусіль лунали автоматні черги. Залякуючи людей, чужинці селилися в спустошені будинки. Вже декілька днів немає ні світла, ні інтернету. Попереду ніч. Страшна і довга. Орки наказали не замикати дверей. Страшно заснути. Від виснаження, наче провалююсь у сон… Прокинулась від жахливих звуків, мов тисяча громів розірвалися. За вікном летіли палаючі вогняні кулі.

Мама щосили притискала мене до себе, намагаючись стримати нервове тремтіння. “Це гради, доню. Дай Боже, щоб не по нас!”

Вранці, розбиваючи дорогу, по вулиці ганяли БТРи з військовими в касках і з автоматами. Вони моталися, грабуючи оселі. Дивитися на них страшно і огидно. Хотілось закричати: “Геть звідси! Це наша країна, це наш дім!” Надвечір все стихло. Мамина турбота, підтримка хрещеного, теплий, смачний чай. А думки лише про війну: “Як довго вона триватиме? Коли настане мир? Тиждень? Місяць? До кінця весни? Це ж довго! Безкінечно довго...”

Пронизливий телефонний дзвінок…. Зі слухавки долинуло: “Треба тікати. Будуть гнати орків. Село з землею зрівняють”, - Знову відчай, шок, «укриття» в старому сараї.  Поряд йшли запеклі бої, земля здригалася від важких вибухів, серце калатало.

Вранці росіяни почали метушливо збиратися. Колони поступово залишали вулицю.

Це наша малесенька крапелька перемоги! Але скільки щастя. Ми вільні! Сонечко лагідно цілувало мене своїми промінчиками. Наступного дня почалася дистанційка! Друзі, вчителі, уроки... Ми з нетерпінням очікували повернення до школи! Але тоді навіть уявити не могли, що то тільки квіточки, а ягідки ще попереду...

Атака енергосистеми, відсутність світла, повітряні тривоги по 22 години, безсонні ночі, заплакані очі і страх... Ми вже стомилися рахувати війну днями. Ми переживаємо її роками. Але ми навчилися цінувати кожен момент дорогоцінного життя!

914-й день війни.  Табір в Закарпатті. Ми подорожували горами і лісами, відривались на дискотеках, сміялися до болю в животі. Ці дні стали щасливим оазисом спокою в безмежній пустелі страху. Яке це щастя не лякатися пронизливих звуків ракет, не чути, як здригається земля від вибухів, і просто спокійно спати. Але війна не закінчилася, вона поряд…

Я знаю, як жорстоко війна вривається в сім’ї односельців, позбавляючи їх родинного щастя. Я знаю, як страшно, коли за кілька метрів розриваються КАБи. Я знаю, як страшно, усвідомлювати, як гинуть безвинні люди. Я знаю, як страшно прокидатись вночі від моторошного деренчання шахедів. Я знаю, як боляче бачити похорони земляків, які самовіддано стали на захист країни.

Я знаю, що ми вистоїмо! Ми сильні й незламні! Я вмію робити донати, допомагати волонтерам. Я вірю, що справедливість та перемога буде за нами!

Наша рідна Україна зацвіте, як калина навесні! 1000 днів війни не зламали мене, а зробили витривалішою. Мій шлях – це шлях боротьби, надії і віри в те, що попереду є новий світанок.