Мей Оксана, 9 клас, Лошковецька гімназія Новодунаєвецької селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Ластовська Валентина Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів… Багато це чи мало? Думаю, що коли людина щаслива, то це зовсім небагато. Щастя – це коли рідні здорові, коли живеш у мирі, добробуті й любові. Хочеться щоб такий стан душі тривав вічно! Але 1000 днів для війни, яка впала на нас, наче сніг на голову, розділили життя на «до» та «після».

Війна – це те, чого ти ніколи і нікому не побажаєш, бо це панічний страх, глибокий смуток і невимовний жах. За 1000 днів кожен українець і українка пережили увесь спектр цих емоцій. Біль і страждання зачепили кожне серце. Розповіді про прильоти ракет, снаряди, які лежали просто край дороги, людей, які втрати домівки, а дехто і життя, дуже крають мені серце. 

У перші місяці війни я не могла повірити, що це все відбувається з нами. 

Навіть не було думки, що війна триватиме аж 1000 днів! Кожного дня ми щогодини читали повідомлення, дивилися новини і були шоковані від усього, що відбувається.

Завдяки незламності духу наших бійців Україна тримається. Крок за кроком відвойовує втрачені землі. І це майже 1000 днів ( я рахую їх, сьогодні 950-ий!), хоча ворог думав завоювати нас за три дні! Героїзму наших ЗСУ немає рівних в світі!

Воїни щохвилини ризикують своїм життям заради того, щоб ми могли жити на своїй землі. Скільки випробувань випадає на їхню долю! Як не згадати відважних захисників острова Зміїного! Перехоплює дух від їхньої мужності та стійкості, віри в справедливість, патріотизм!

З сумом говоримо про наших військовослужбовців, які втратили найцінніше – життя. Вони стали небесними жителями, бо немає нічого святішого, ніж оборона рідної землі! На жаль, немало потрапило в полон, але ми всім серцем сподіваємося, що вони повернуться додому.

Дата 24 лютого 2022 року змінила все попереднє наше життя. Вранці, коли я збиралася до школи, ввійшла мама і сказала, що почалася війна.

…Ми не ходили до школи. За цей час наші наставники думали, як знову розпочати навчання. Ще через тиждень почали приєднуватися на уроки в дистанційному режимі. А через 2 місяці -- літні канікули. Це були перші канікули без радощів і задоволення.

Багато днів залишаться у пам’яті багатьох школярів. Зокрема, 26. 09. 2024 року. У нашій області повітряна тривога пролунала 3-4 рази за період, під час якого ми перебували в школі, стільки ж разів довелося спускалися в укриття. У багатьох областях пролунав свист ракет, а також були влучання у будинки мирних жителів. Скільки біди звалилося на наші голови! Хіба можна забути про жорстокість і цинізм ворога, коли він обстрілював лікарню Охматдиту!

… У наше село приїхало багато переселенців. Серед них мій товариш з Херсонської області. Він навчається зараз у 7 класі. Звати його Мишком.

Ми багато розмовляли, він розповідав таке, що було страшно чути. Бачив, як за день могло пролетіти від 6 до 10 ракет над будинком, а ще, як важко було дістати їжу, питну воду, щоб не попасти під обстріл…

Життя дітей до війни було безхмарним, наповненим веселощами. Сумно було лише тоді, коли батьки насварять за якусь витівку. Сьогодні це здається нам такою дрібницею! Час дуже швидко біжить і ми просто не встигаємо жити. Я сподіваюсь, що незабаром (яке це було б щастя, коли відлік закінчився на тисячному дні або й раніше!), наша Україна поверне собі кордони і ми знову зможемо жити, не боячись втратити одні одних. Яка це буде невимовна радість, яке безмірне щастя почути довгоочікуване слово «Мир»! А поки що з нетерпінням чекаємо на цей день. Нехай наші щирі прохання до Всевишнього будуть почуті, щоб ми вдихнули на повні груди волю у нашій мирній незалежній Україні!