Целич Оксана, вчителька у закладі загальної середньої освіти №5 Токмацької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Чорна Тетяна Владиславівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна забрала в нас все: домівку, робоче місце, друзів, можливість спілкуватись з найріднішими людьми — батьками. Які ми були щасливі та багаті — зрозуміли лише тепер!

Смертельна небезпека врешті-решт дає усвідомлення того, як хочеться жити, як любиш свою сім'ю, яка гарна та хмаринка, що пливе над дахом твого будинку, як прекрасно розквітає садок навесні, ба, навіть, трава не така! Ніколи раніше не звертала увагу на колір трави, аж раптом — воно все таке твоє, рідне...

Дві валізи речей — все, що лишилось від щасливого життя, яке вирувало до двадцять четвертого лютого.

Ти, мов та травинка, вирвана з одного місця і пересаджена в інше, намагаєшся прорости в той час, коли коріння твоє лишилось там... Звичайно, хворієш, тьмянієш, гнешся до землі, намагаючись, з останніх сил вхопитись за це нове життя, але тут все не те: колір, світло, температура, вологість, повітря.

Певна річ, травинка поступово чахне: з кожною негативною новиною, з байдужістю та людським нерозумінням, без підтримки, без доброго слова, без планів на майбутнє.

За тисячу днів війни моє коріння все ж проросло, навіть листя заграло зеленими барвами, але один з корінців, попри все, так і тягнеться в сторону рідного дому...

Щовечора, в молитві до Бога, я прошу миру для України, і щоб кожен з нас мав змогу вберегти своє коріння, не зчахнути, а відродитись та прорости навіть скрізь асфальт, бур’ян та згарища…