Герасименко Олена, Люцернянський ліцей Михайлівської сільської ради Запорізького (Вільнянського району) Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Бруснік Леся Анатоліївна

"Війна. Моя історія"

Ще 600 днів тому ми жили в прекрасній країні. І були щасливими, безтурботними дітьми. Ми любили, сварилися, мріяли, сподівалися. Ходили до школи. Навчалися, дружили…

Але дата 24 лютого 2022 року змінила життя кожного українця. І моє теж. Саме перший день війни пам’ятає кожен. Той день, коли світ перевернувся. Коли життя розділилося на «до» та «після».

Ранок цього дня був звичайним. Нічого не підозрюючи, ми з моїми сестрами збиралися до школи. Дочекавшись автобуса, рушили.

І ось ми приїхали. Школа напівпорожня, діти тільки почали сходитися. Увійшовши до своєї класної кімнати, я стала діставати з портфеля зошит, підручник, пенал… І тільки -но збиралась дістати щоденник, як раптом забігає переполоханий учень іншого класу , кажучи мені, щоб швидко збирала речі та бігла в автобус. Нічого не зрозумівши та подумавши, що то була вигадка, я все одно швидко склала речі й вибігла з класу. Побачивши, що всі біжать в паніці до виходу, я зрозуміла, що то був далеко не жарт. Зайшовши в автобус, сіла на своє місце. Не розуміючи, що ж сталося, наважилася запитати в супроводжуючої. У відповідь почула лише втішливі слова. Я побачила, що багато дітей телефонують своїм батькам. Звісно, теж вирішила зв’язатися зі своїми рідними, сподіваючись, що хоч від них я почую відповідь на своє питання. Додзвонилася не з першого разу, адже зв’язок був поганий. Коли тато підняв слухавку, зразу засипала його своїми запитаннями.

- Що коїться? Чому нас везуть додому? Що сталося?

- У країні почалася війна. Не хвилюйся, все буде добре. Дивися за сестрами. Ви всі речі забрали зі школи?

- Як війна? Де мама?

- Ось так. Мама поруч.

- У мене немає слів. Речі ми всі забрали.

- Молодець.

- Добре, тоді зустрінемося вдома.

Коли я їхала в автобусі, мене не покидала думка про те, що почалася війна. Я хвилювалася: що тепер буде і як? Посмішка зникла з моїх вуст. У горлі з’явився незрозумілий комок, серце стиснулося й на очах з’явилися сльози.

Нас привезли додому. Зайшовши до хати, я побачила великі сумки з речами. У валізах був одяг, ліки, документи, постільна білизна. З порогу я запитала:

- Так що… почалася війна?

На що батько, пригорнувши мене, відповів:

- Ось так, донечко. Ви як до школи поїхали, наді мною пролетіло чотири ракети.

- Оце тааак?! – з жахом вигукнула я.

Я почувалася стривоженою. Мама теж була дуже схвильована. На її очі накочувалися сльози. Нам сказали зібрати потрібні речі.

Я дивилася на свою кімнату й не розуміла, що треба взяти з собою. Як умістити найдорожче в сумку?

Я навіть не мала гадки, куди ми поїдемо і на скільки, куди нам тікати, коли в нас, крім цього будинку, нічого немає. Тут, у цій хатинці, зібране все наше життя.

Поскладавши речі, ми ввімкнули телевізор та слухали новини. У мене була тривога. Адже про війну знала лише з уроків історії, телевізора та художніх книжок. Ніколи б не подумала, що нам , дітям ХХІ століття, доведеться це пережити. Просто жах! Відчай і розпач!

Згодом ніхто не панікував. Лише ретельно стежили за новинами, докладуючи в сумки речі за інструкцією з телевізора. Жили звичайним життям. Звісно, були схвильовані, бо переглядали інфорацію на каналах в телеграмі. Боялися, що й нас таке чекає. Але того переполоху, як 24 лютого, вже не було.

4 березня 2022 року в нас вимкнули світло. Ніхто не надав цьому особливого значення, адже вимкнення світла - то вже звична справа. Сподівалися, що ввімкнуть увечері.

Уже темніло. Ніхто навіть подумати не міг, що це був останній день з електрикою. Не було її, бо вже почали обстрілювати міста Оріхів та Гуляйполе. Поперебивали стовпи. З того дня ми вечеряли при свічках . Поки ще був заряд на телефонах, користувалися ліхтариками.

Вибухи почали чути вже й ми. Було дуже страшно. Згодом звикли. Вечорами сиділи в підвальному приміщенні, бо обстріли лунали все гучніше й гучніше. Спустивши всі сумки з речами в підвал, ми й самі там перебували. Уночі взагалі не можливо було спати. Вибухи були такі, що в нас перекосило двері й вони не закривалися. Треба було лише чимось їх підпирати. А ще в підвалі було сиро та холодно.

30 березня ми були змушені покинути рідну домівку, бо прильоти вже були й по нашому селу. Коли ми приїхали до Запоріжжя, нас поселили в гуртожиток, де ми прожили до 13 травня. А після ми переїхали вже до села, де не було чути гучної сирени , обстрілів та вибухів.

Але з часом ці невгамовні безжалісні орки почали стріляти й по Запоріжжю та селах навколо. Я дуже боюсь, що знову буде так, як удома.

Не знаю, куди нам потім діватися. Ми й так далеко вже від своєї домівки. Мені не хочеться переїжджати ще далі. Я дуже сумую за своєю рідною хатою. Скоріше б вже закінчилася ця війна.

Дуже хочу сподіватися, що це жахіття не буде вічним, що обов’язково настане мир. Небо засяє яскравими барвами. І ми всі повернемося додому. Навіть якщо дому нема, ми всі повернемося, щоб його відбудувати. Навіть якщо того життя, яке було колись, у нас не буде вже ніколи. Ми всі повернемося, щоб побудувати нове на уламках того, що в нас залишилося.

Головне – не переставати вірити, молитись, любити та чекати. І мріяти. Адже у всіх нас є спільна мета: жити у вільній незалежній успішній Україні.