Краснобаєва Ольга, студентка 1 групи Ізмаїльського агротехнічного фахового коледжу

Вчитель, що надихнув на написання есе - Парахова Лілія Ярославівна

Війна. Моя Історія

Дитинство у мене було веселе та мирне. Я зростала, не замислюючись про те, що колись настане війна. Але згодом я почала розуміти все більше про цей світ. Про війну я чула тільки в казках, фільмах та на уроках історії. Вперше, коли я почала замислюватись про це коли мені було ще дев’ять  років, на той момент я була зі своєю подругою під яскраво червоним небом.

Чомусь нам було страшно із-за кольору неба, нам здавалось, що зараз почнеться війна. Взагалі то війна для мене це - напад однієї країни на іншу через певні суперечки між ними.

Я і гадки не мала про те, що через чотири роки відбудеться реальна війна. Як зараз пам’ятаю: 2022 рік, двадцять четверте лютого, я прокинулась як і завжди о сьомій ранку з думкою про те « Як же мені набридло ходити до школи, чому мені не можна ще  трохи поспати, коли там ті канікули вже будуть?». Я почала збиратися до школи, але коли я побачила своїх батьків я замислилась на мить « Щось тут не те», я почала питати їх і на відповідь я почула « Почалась війна…на нас напала Росія, ще о пів на четверту ранку».

В перші хвилини після того як мені це сказали мене кинуло в тремтіння і кілька хвилин я не могла прийти до тями, я просто не могла це усвідомити. У голові у мене було тільки це:" Що? Як так? Чому? Що тепер з нами буде? Хоча би з моїми рідними було все добре. Боже збережи людей".

Коли я підійшла до телефона та взяла його до рук, я побачила цілу купу смс та новин з різних каналів, мені стало ще страшніше. Мій класний керівник написала нам в групу: «Діти сьогодні залишаємось  вдома, уроків не буде.» Але пояснити нам чому так сталось, чому ми сидимо вдома, ніхто з вчителів не хотів, окрім батьків кожної дитини (на мою думку).

Мої однокласники теж були налякані та у розпачі. Вони все писали та писали в нашу групу про свій стан, про усвідомлення того, що почалась війна. Всім було дуже важко про це говорити.

Згодом нас перевели на дистанційне навчання. Ми жили за 50 кілометрів до Ізмаїлу, тому до нас Слава Богу не сильно багато було прильотів шахед. Я пам'ятаю першу тривогу та вибухи посеред ночі. Пам'ятаю, як ми збирали теплі речі, міні-аптечку, їжу, ліхтарики та всі свічки, що у нас були, пару пледів та воду, і все це помістили в одну велику сумку.

Ці всі речі ми готовили кожного дня на випадок повітряної тривоги брали її та бігли до укриття. З того часу минуло вже більше року, я вже закінчила школу та вступила до технікуму і поїхала з дому.

Росія з кожного дня здається ближче та ближче, мені дуже було страшно за моїх рідних. «Як там вони ?» гадала я кожного дня. Адже зв'язку до них майже немає, а якщо є то під великим  контролем Росії. Після цього я почала цінувати те, що у мене є на даний момент.

Адже я розумію, що раніше не цінувала тієї вільної можливості зателефонувати і поцікавитися "Як там мої рідні та близькі люди поживають?". Цінувати своїх рідних, бо не завжди вони зможуть бути поруч. Розуміючи те, що у деяких людей вже не має рідних, на жаль. Цінувати ту їжу, що у мене є, адже у деяких людей і шматочка хліба може не має.

Я  намагаюся всім чим можу допомагати людям, яким прийшлося покинути свій будинок чи рідних, та тим, у кого майже нічого не залишилося.  Я дуже сподіваюся на найкраще, що незабаром війна закінчиться. І кожна людина, хто був примушений покинути свій будинок сім'ю або місто, зможе нарешті повернутися і відчути смак прекрасного тихого та безтурботного життя.