Литовченко Дмитро, учень 9 класу Комунального закладу "Харківський ліцей №17 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Язикова Наталія Валеріївна

Війна. Моя історія

22 лютого 2022 року ввечері я повернувся з моєю футбольною командою "Металіст 1925" з турніру з міста Маріуполь. На ранок 24 лютого 2022 року в нашої команди був призначений плановий медичний огляд перед початком другого кола чемпіонату України. Через тиждень був запланований вже турнір у місті Вінниця.

Усе моє життя це футбол, із семи років я живу цим видом спорту, тренуючись щодня і поєднуючи навчання в школі.

Але 24 лютого 2022 року все змінилося. Мої мрії та надії того дня о 5 ранку зруйнувалися. Моя мама розбудила мене зі словами: "Сину почалася війна. Я поїду до тренера за твоїми документами.  (Документи, а саме, свідоцтво про народження, залишилися у тренера, тому що планувався турнір у Вінниці буквально за кілька днів).

"Прошу, посидь у ванній, у будинку широкі стіни, і у ванній буде безпечніше". Після цих слів, ще повністю не прокинувшись, я почув, як усе гримить за вікном і побачив, як піднімаються клуби диму над будинками.

Я жив на Салтівці, і вибухи були зовсім близько. А в голові одна думка, мама сказала сховатися, а сама пішла на вулицю. Що робити?! Я дуже переживав за неї, але чекав її приїзду, як вона казала. Пізніше, коли мама повернулася, ми зібрали речі і пішли в метро. Документи вона так і не забрала, не змогла доїхати до тренера.

Величезний затор зібрався в тому напрямку, машини всі стояли, на виїзді з району була аварія, всі люди були в паніці. Заправки були теж усі закриті, вона не змогла знайти, де заправити машину. І ми вирішили залишитися.

Коли ми зайшли в метро, то побачили, що встановлювали фонтан для питної води, і прийшло багато людей, з дітьми, з тваринами, з речами. Я бачив страх в очах цих людей. Я намагався зберігати спокій і підтримував маму. Вона все не могла вирішити, чи то їхати, чи то залишатися.

Але проживши в такому страхові два тижні, ховаючись від вибухів, ми нарешті вирішили виїхати з рідного міста. Найкращого міста на землі.

Я зараз пишу про це, абсолютно розуміючи й усвідомлюючи це, подивившись на життя в іншій країні. Ми не цінуємо часом те, що маємо, сприймаємо це як належне. Але те, що ми мали, це і було наше щастя. Щастя жити у себе вдома, спати у себе в ліжку, ходити у свою рідну школу, в якій ти з першого класу, займатися улюбленим спортом.

З важкими думками я йшов 1 вересня 2022 року не у свою рідну школу, я йшов у невідомість, якої я не хотів.

Зараз моє життя змінилося. Завдяки спорту, я зміг відволіктися від цього жаху і горя, яке спіткало всю нашу націю, нашу Україну і моє рідне місто Харків. Мене відразу взяли в нову футбольну команду, але я постійно згадував мого тренера з "Металіст 1925", мою команду, друзів.

Хоч і прийняли мене з добром і співчуттям у серці в чужій країні. Усе моє нутро заперечувало все це. Я хотів і хочу додому.

У новій школі я продовжив своє навчання, брав участь у спортивних змаганнях за школу і отримав золоті медалі за перші місця. Грав і граю у футбол, забиваю голи, і продовжую допомагати вести команду до нових перемог, як це я робив удома.

Але мені здається, моя душа залишилася з моєю рідною командою з Харкова. Я продовжую вчитися онлайн і в моїй рідній школі.

Моя класна керівниця організовує онлайн зустрічі нашого класу і завжди цікавиться нашим життям. У такі хвилини я відчуваю себе вдома. Я хочу, щоб війна закінчилася. Дуже хочу, щоб мою школу відбудували. Хочу побачити друзів і рідний дім, рідне місто, де я народився, де кожна травинка в ньому моя....