Поночовна Марина, 11 клас, Кремидівський ЗЗСО Доброславської селищної ради Одеського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кот Надія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів – це близько 4% днів із життя середньостатистичної людини. Серед цього невеликого шляху це мізерна частина днів, які, зазвичай, для людей,  заклопотаних своїми справами, пролітають непомітно. Але не для українців. Кожен день для нас – історія, важливий вчинок, а іноді – втрата. Спираючись на  власні спостереження,  хочу зазначити: тисяча днів, все ж таки, для мене - це величезний проміжок часу, за який моє життя кардинально змінилося. Непомітно для себе я виросла і зрозуміла, що минув час мого дитинства, яке відібрала війна. Це сталося так швидко, що моє сприйняття подій перетворилося на міркування зрілої людини. Навіть дорослі, які раніше, на мою думку, не боялися – тепер так само розгублені та налякані, просто тримають це в собі.

Завдяки тому, що я випустила найсильніші емоції, мені було легше обговорювати війну з дорослими, робити висновки та приймати рішення разом із ними.   

Та найскладніше було далі... Наприклад, нові умови навчання. Довелося звикнути до того, що у школі небезпечно. Тоді вперше я зрозуміла, як важливо для мене було спілкування з однокласниками; вчитель, якого я бачу наживо, а не на екрані; і просто школа, де все мені рідне. Коли ми повернулися до навчання офлайн, труднощів стало ще більше, хоча моєму класу, звичайно, було трохи простіше, адже ми вже дорослі й можемо адекватно оцінити ситуацію.

Мені, як і всій молоді України, довелося багато що переосмислити, зрозуміти і до чогось звикнути.

Тепер "війна" - це не тема в підручнику історії, а жахливі події, що відбуваються на моїх очах; тепер, коли страшно почути вибух, страшний та містичний підвал став безпечним та звичним місцем, де часом навіть зручно. Хоча, яким би воно не було зручним, мені все ще дуже складно звикнути до галасу натовпу та звуку сирени.

Під час тривоги ми йдемо в укриття, де час тягнеться настільки повільно,  здається, що  це ніколи не скінчиться.

Труднощі в школі виявилися найменшим з того, що війна могла мені принести чи відібрати. Страшно те, що вона торкнулася моєї  родини. Так чи інакше вона забрала у мене близьких мені людей, розлуку з якими я досі переживаю з болем. Моя сестра - рятувальник-кінолог. Її професія неймовірно складна, але ефективна в пошуках людей під завалами. Зараз, коли їх загін працює у гарячих точках, я пишаюся нею, але дуже боюся за її життя. Вона дуже сильна і вольова людина, яка не просто бачить жахи війни, а й виконує свою роботу, незважаючи на те, наскільки їй важко морально та фізично. Мій тато також робить великий внесок у нашу боротьбу.

Коли батько добровільно вступив до лав Національної гвардії України, я ще більше переконалася в тому, що він найсильніший чоловік із усіх, кого знаю.

Він захищає не лише нашу сім'ю, а й багато інших людей, таких, як ми. Навіть уночі мій батько не залишає свій обов'язок, оберігаючи наш сон. Я вірю в те, що коли війна закінчиться, ми всією нашою великою та дружною родиною знову зберемося за столом і більше ніколи не розлучимося.

Але поки що кожен член нашої сім'ї робить свій внесок у здобуття мирного майбутнього, як і весь народ нашої сильної країни, котра ніколи не здається, як мої близькі люди.

Після школи мрію вступити до медичного університету, де день за днем, крок за кроком я буду йти до досягнення своєї мети. Мрію рятувати життя інших, тим самим торуючи свій шлях до нашого світлого, а головне, мирного і щасливого майбутнього.