Чухно Дар’я, 11 клас, Комунальна установа "Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 29" 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шевченко Ольга Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мир… Яке глибоке слово! А раніше, на жаль,  ми не особливо акцентували увагу на його значенні, бо мирне життя було невід’ємною складовою буття українців. Так минали дні, місяці, роки… Чи замислювалися ми над глобальними світовими проблемами? Мабуть, ні. Найбільше переймалися власними буденними негараздами і маленькими дрібницями. Проте все змінив один ранок, після якого життя поділилося на до і після.

24 лютого 2022 року... Страх, біль, розпач – це саме ті відчуття, з якими асоціюється той день. Що робити? Як вчинити правильно? Що буде далі? Коли я згадую перші тижні і місяці війни, то нестерпний біль наповнює мою душу, наче хтось сидить всередині тіла і давить на серце. Дійсно, неможливо описати словами, що відчували  українці – мирний народ, який окупанти  забажали стерти з лиця землі.

26  лютого моя сім’я, шукаючи порятунку,  покинула рідну домівку. Ми не взяли нічого, лише якісь продукти, воду, документи, аптечку та маленького Мурзика.

Часто траплялися люди, які запитували: «Навіщо ви ще і тварину взяли? Про себе подумайте, а вона й сама виживе». Але хіба можна залишити в біді друга? Як можна покинути маленьку живу душу? Згадуючи  це, навіть зараз  не можу стримати сліз.

Дорогі подарунки, повна шафа одягу, якісь неймовірні ювелірні прикраси, матеріальні надбання – усе це раптом втратило цінність і виявилося зовсім непотрібним. Життя обірвалося…

Ми не виїхали з України, а евакуювалися до бабусі в село в Сумській області.  Два місяці страху й очікування. Мій моральний стан був «поза межами болю». Я не відчувала нічого. Невідомість заволоділа моїм життям. Я не розуміла, що буде з нами. Кожен новий день – це питання: «Чи виживемо? Чи буде обстріл сьогодні? Чи повечеряємо разом?»

У квітні 20204 ми з родиною все ж таки переступили поріг рідної домівки – місця, де минуло моє дитинство, де завжди тепло й комфортно. Я знову опинилася у  своїй кімнаті, заснула в найзручнішому ліжку, обійнявши улюбленого Борисика – іграшкового ведмедика, який охороняв оселю та чекав на мене весь цей час.

Це було найприємніше і найсолодше відчуття, якого так довго не вистачало...

Так, в усі дні війни було надто важко, проте українці мужньо боронили державу. Кожен на власному фронті, тому що наші люди –  герої, які ніколи не втрачають надії й  борються до останнього подиху.

1000-ий день війни.  Мені 17 років. У нас, молодого покоління, надважливе завдання  –  навчатися, розвиватися, працювати над новими ідеями, зберігати традиції, культурну спадщину, історичну пам’ять нашої країни.

Ми – натхнення для воїнів,  гідне майбутнє нашої держави,  її  розум і сила.

1000-ий день війни. Багато втрачених життів, безліч зруйнованих будинків, лікарень, шкіл, садочків… За вікнами – постійний гул шахедів, виття сирени,  постріли ППО. У ці моменти я щиро молюся, щоб усе було добре, і дякую захисникам за можливість навчатися, розвиватися, ЖИТИ.

1000-ий день війни.  Я старанно готуюся до НМТ. Навіть за складних умов наполегливо йду до  мети. Бо я – українка, сильна і незламна.

1000-ий день війни. Нам важко, але ми не втрачаємо віри. Перемога за нами – омріяна, здобута, вимолена.

1000-ий день війни. Я беру участь у конкурсі… Занурилася у спогади… Боляче… Але впевнена: «Усе буде Україна!»