«Будинок трясся так, що не забудеться ніколи»

Місця проживання ми не змінювали, весь час живемо в Старогнатівці. Нас у батька троє, я наймолодша дочка. Старша сестра також живе в цьому селі. У мене є дочка, вона працює тут в лікарні медсестрою, навчалася в Бердянську, у неї чотирирічна дитина, мій онук.

Раніше в селі була свобода, могли виїхати на ставок, більше спілкуватися з природою. Зараз цього немає. Звісно, і лісів не залишилося, дерева вирубали. Можна було вільно їздити в Донецьк, там багато рідні. Ми з сестрою залишилися тут, а решта там.

У п’ятнадцятому році ми перебували на в’їзді в село та почалися обстріли «Градами». Зараз на тому місці встановили пам’ятник.

Звісно, в перші дні був дикий переляк. Зараз до цього вже звикли.

У дітей взагалі шок був, коли побачили все. Були різні періоди, і товару в магазинах іноді не було, постачальників не пускали. За цей час траплялося всяке.

У 2015 році садочок не працював. У той час дочка, як мати-одиначка, отримувала допомогу на дитину від Фонду Ріната Ахметова – продуктові набори. Ще Червоний Хрест допомагав й інші організації. У перші роки ці гуманітарні набори були дуже цінні. Тих продуктів вистачало на місяць або навіть два (у кого яка сім’я).

Господарство ми не тримали, по пів року світла не було. У кого станція, то до них черга була, домовлялися: «Ти до мене сьогодні приїдеш? Станцію підключимо». А поля були не сіяні, паї не оброблені, ми нічого не отримували. Морозилки через відсутність світла теж розморозились, все, що зберігали, втратили. Дикунами були. Був момент, коли ми на тиждень їздили до родичів у Волноваху, тому що вже було неможливо.

Мрію про мир, звичайно. Про тишу, про здоров’я. Минуле не повернеться, однаково не буває, але хочеться, щоб хоч тихіше було... І та сторона, і ця хочуть жити. У всіх є діти, батьки. Так неможливо. Це і війна не війна, а мука.