Глущук Христина, 11 клас, Дубенський ліцей №3 Дубенської міської ради Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Регрут Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Щоразу, коли у стрічці новин я випадково бачу "24.02.22", ця злощасна дата викликає страх, адже вона завдала чималої кривди мільйонам українців, залишивши глибокі криваві сліди. Скільки українських родин зазнали довгої розлуки з рідними і скільком близьким людям довелося побачитися востаннє... На годиннику пробила четверта - час, що розділив життя українців на "до" та "після". Кожен прокинувся не від настирливого дзвінка будильника, а від гучних вибухів. Метушіння людей, безсонні ночі у підвалах, нервові зриви і сльози.

Тоді ніхто не знав, чи настане те довгождане завтра. Ранок 24 розпочався не зі звичного "доброго ранку", адже назвати його "добрим" ми ніколи не зможемо...

"Доню, ти сьогодні не йдеш до школи. Розпочалася війна", - ці слова мами важко забути. Тоді я це не сприймала так серйозно, вірила у казки, ніби війна закінчиться через "2-3 тижні". Пам'ятаю, у цей день у нас мала бути контрольна робота, через що я з не особливим бажанням збиралася до школи. Та зараз я усе б віддала, аби 24 лютого був звичайнісіньким днем. Так, залишається лише фантазувати, як би було чудово, щоб усе це було лишень поганим сном. Зараз ми прокинемося. Усе буде добре. І усі ті, хто віддав своє життя заради омріяної незалежності, будуть живі. Адже їхня жертва занадто велика...

Війна змінила усіх - від наймолодшого до найстаршого. Кожна дитина мусила розпрощатися з дитинством занадто рано, адже війна нахабно відібрала їх безтурботні хвилини радості.

Мені важко пригадати, якою особистістю я була до цього переломного моменту. Здається, ніби пройшла ціла вічність з часів, коли ми жили без війни. Та моя свідомість таки змінилася. Хоча мені довелося покинути рідну землю на тривалий період, та увесь час я прагнула повернутися на Батьківщину, до рідної оселі та найдорожчих мені людей. Хоч як би іноземці гостинно не приймали українців на своїй землі, та все ж у своєму домі, серед своїх людей найліпше.

Досі пам’ятаю, як у перші дні повномасштабного вторгнення усі українці об'єдналися, аби спільними зусиллями подолати ворога. Велич єдності українського народу вражала.

Та боротьба йшла не лише на фронті, а й у соцмережах. З людини, що до початку цих жахіть не усвідомлювала гнилої суті нашого ворога, я перетворилася на ту, що активно засуджувала росіян, їх мову, культуру - усе, що з ними пов'язано. Та, звісно, залишалися ті, хто не вважав проблемою й надалі слухати музику російських виконавців чи переглядати відео російських блогерів, адже, як вони казали, українська культура ще зовсім не на тому рівні. Та я відверто їх не розумію. У часи геноциду нашої нації ми мусимо відмовитися від споживання російського контенту, а також врешті-решт не розмовляти мовою окупанта.

У вільній державі не повинно бути місця для ворожого.

Маючи хист до музики, я не використовувала його дарма. Перебуваючи в Італії, на Сардинії, я співала українські пісні у місцевому храмі. До Різдва ми з українською громадою поставили вертеп, аби донести ще більшій кількості людей (іноземцям та й переселенцям зі східних областей нашої держави) красу українських традицій.

На жаль, ще досі існує твердження серед іноземців, що Україна - це частина росії, але, сподіваюся, я змогла донести протилежне.

У березні 2024 у ліцеї відбувся мій благодійний концерт, з якого усі кошти було передано захисникам, які день у день, попри усі ризики їх життю, продовжують боротися до останнього. Також нещодавно я з церковним хором вирушила до Греції, у Салоніки, де ми стали частинкою історії, адже вперше на службі звучали духовні твори виключно українською.

Згодом ми виступали на духовному фестивалі церковних пісень у Польщі, де ми отримали велику підтримку від наших польських колег.  

Війна, безперечно, - страшна річ. Чимало загарбників хотіли відібрати у нас право на свободу. Та я вірю, що ми, українці, народ, що неодмінно поверне собі ту довгождану незалежність, за яку було пролито чимало крові.