Я живу з чоловіком, йому скоро буде 84 роки. Хворіємо. У нього двічі був інсульт, у мене один раз, і зараз мені погано. Син жив у Донецьку, зараз в Маріуполі. Онук з дружиною теж там.
До війни нормально жили. Не багато, і не бідно. З чоловіком отримуємо пенсію, але дуже багато платимо за газ. Мало того, що війна, так і життя стало біднішим. Нам узагалі пощастило, в селі газу майже немає, провели на одну вулицю, а ми на ній живемо. Я працювала на фермі 42 роки. Чоловік 40 років був водієм швидкої допомоги.
«Гради» стріляли повз наше вікно, а ми лежали на підлозі. Хіба можна це не пам’ятати? І в льосі сиділи. Страшно було, жах ...
Той рік, коли почалася війна, було дуже страшно. Ми боялися жити. Зараз теж часто-густо бахають, але хоч без жертв. Але жертви в селі були, і влучало в будинки. На щастя, наш будинок не постраждав.
Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова мало не через місяць.
Пересуватися вже не можемо, не їздимо нікуди. А до родичів у Донецьк і при бажанні не потрапили б. Умови такі, що через Росію їздять. А так помаленьку. Важко, звичайно, що ми вже старі, безпорадні, нічого не можемо робити. Молоді роботи немає, життя стало дуже важким.
Мрію, щоб швидше закінчилася війна. Через неї сестра з Греції боїться приїхати, діти бояться. Нехай закінчиться вже.
.png "Бабуся Алла була патріоткою України")
%20(1).png "«У нас всі шахти затоплені, й навряд чи там можна буде жити»")
