Коломецька Дар’я, 10 клас, Шульгинський ліцей Шульгинської сільської ради Старобільського району Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бєлікова Юлія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Час плине так швидко, що в клопотах навіть не помічаєш того, як вже майже три роки йде війна в Україні... За цей довготривалий період весь наш народ пережив жах, який комусь може лиш наснитись. На жаль, я теж не залишилась осторонь тих кошмарних подій, тож мені є про що розповісти. Все почалося зранку двадцять четвертого лютого о 6:33. Я, як і завжди, збиралась до школи, навіть не підозрюючи, що російські окупанти вже перетнули кордони нашої Батьківщини.

Через відкрите вікно я почула якийсь гучний звук, відразу навіть не зрозумівши що це було, але згодом я усвідомила — війна.

Почалась паніка. І таке ж велике бажання жити, якого ще ніколи не було. Звісно, що ми почали збирати валізи, але куди їхати? Куди ховатись? Звідки йде небезпека? Ніхто не знав відповідей на ці питання. Так як ми жили в селі, то спеціально збудованих бомбосховищ не було, ніхто навіть не думав, що вони колись знадобляться. Щоб відволікти себе, я зайшла до соціальних мереж, але всі стрічки та рекомендації були заповнені новинами про початок повномасштабного вторгнення.

Сусіди вже збирались біля двору, бо не розуміли, що діється. А діялось страшне...

З перших днів наш рідний Старобільський район опинився в окупації. Звісно, що всі сподівались на швидку деокупацію, але все одно було страшно. Ось так і почався справжній кошмар наяву. Продукти харчування закінчувались, полиці магазинів пустіли, деякий час у нас ще були запаси української продукції, а згодом і вона скінчилась. Почали завозити рашиські продукти і звичні нам гривні поступово змінились на ті ненависні рублі. Ціни все росли й росли, а якість продуктів уже була не та. Але що продукти, це тільки верхівка айсберга. Лікування стало проблемним, якщо хтось викликав швидку, то вона або приїздила через дуже багато часу, або взагалі не приїздила. Що вже там говорити про сервіс. До людей ставились, як до тварин, жахливо навіть згадувати.

Цивільні люди - це ще не страшно, а коли проти тебе стоїть російський терорист із автоматом під боком, то вже якось не дуже добре почуваєш себе.

Побачить хоч маленький натяк на щось, пов'язане з Україною — почне погрожувати, а в гіршому ж випадку, забере до підвалу і катуватиме людину. Кажу це без перебільшення. Такі випадки, на жаль, траплялись у нас в селі, та і не тільки у селі. А все чому? Бо знайшлись сепаратисти серед знайомих людей, в яких я розчарувалась. Деякі могли легко розказати воякам “хто є хто”, навіть не думаючи, що до цього все життя жили з тобою в одному селі, хата до хати. Але ж все-таки багато тих , які, знаючи про твою проукраїнську позицию, не видавали тебе. Інколи було страшно, що до мого дому може в будь-який момент під'їхати військова машина та забрати в невідомому напрямку.

А коли вони просто їхали через село, аж мурашки проходили цілим легіоном по тілу, спостерігаючи цю картину. Через якийсь час всі вже звикли до цього явища, але все-таки не можу не сказати, що було відчуття спокою.

Десь, всередині, був той холодний страх, який колов живіт, змушував тремтіти руки і ти думав про себе: "Хоч би просто проїхали та і все". До цього ще додались літаки, що випускали ракети на неокуповану територію України. Ми спостерігали за цим і нам було тяжко усвідомлювати, що відбувається за обрієм...

Забути винищувачі, що зі страшним гулом пролітали буквально над дахом будинку, не можу, бо часто лякалась їх несподіваної появи.

Звичайні літаки літають не так гучно, а винищувачі з'являлись, як грім з неба, та летіли дуже низько, ледь не зносячи дахи будинків та верхівки дерев. Літали попарно, або навіть по три, одночасно . Не дивно, але тепер можу з сумом сказати про те, як здригаюсь від несподіваних гучних звуків та іноді чую той гул винищувачів, що назавжди засів у мене в пам'яті, неначе жахливий сон,який запам'ятався в усіх деталях.

Як же лякалась, коли бачила “вояків”: у магазині, на вулиці, в машинах та де завгодно, вони були схожі на монстрів, із цим ненависним поглядом та агресивними діями в бік цивільних.

Ще одною проблемою були всім знайомі ракети. Я до сих пір пам'ятаю, як я виходжу зі шкільного автобусу, та чую звук, схожий на винищувач. Але, піднявши очі вгору, я з шоком усвідомлюю, що то ніякий не винищувач, то справжня крилата ракета. Вона летіла дуже низько, тому я змогла її роздивитись. Як добре, що вона не впала на нас, але налякала до сліз дівчинку, що виходила зі мною на зупинці. Я намагалась заспокоїти її та провела додому. Все ж, впевнена, що цей випадок змінив її. Так, дітям, які пережили подібний жах, довелось подорослішати занадто рано. Вони мали б насолоджуватися дитинством, а не здригатись від гучних звуків.

Це був лише один з мільйонів таких випадків, який не дає спокійно жити.

Я б дуже хотіла подякувати воїнам ЗСУ за те, що так хоробро та незламно захищають нашу країну від терористичних дій з боку росії! Ці хлопці та дівчата назавжди будуть героями та ввійдуть в історію, як безстрашні воїни-захисники. Завдячуючи їм, ми живемо, мріємо, навчаємось та безмежно любимо свою вільну та незалежну Україну!