«В одну мить половина Спартака горіла»

Я весь час проживала в Авдіївці, навіть під час обстрілів нікуди не виїжджала. Я самотня жінка, нікого в мене немає.

Найчастіше згадую свою роботу на заводі «Точмаш».

Великий колектив, нові корпуси. Закінчила Донецький політех, працювала інженером-технологом, зі мною рахувалися, була шанованою людиною. У мене була перша категорія, найвища, я була провідним технологом. Постійно з людьми, ходила по цехах, їздила у відрядження до Москви, в Міністерство машинобудування, в інститут. Цікава була робота.

Батьки жили в Спартаку, поруч з Авдіївкою. Вони померли, і там залишився будинок. Я його використовувала як дачу, красивий будинок. Чоловік помер, коли мені було 70 років, сім років тому.

Був серпень, як зараз, пам’ятаю. 19 серпня, якраз свято, Спас. Мені моторошно було одній, сама не знаю чому. І я не спала ту ніч. Бачу – засвітився весь двір і летять снаряди.

Я навіть не подумала, що це снаряди. Летить щось, але так як я була пов’язана з цією справою, зрозуміла, що це снаряди. Куди мені подітися? На вулицю виходити страшно було. І я в капцях, у халаті як була, сумку схопила (у мене там документи лежали), вискочила.

Мені треба додому, в Авдіївку. Ой, це страшно згадувати... Молоденькому хлопчику кажу: «Ось вам 100 гривень, відвезіть мене в Авдіївку». Він каже: «Бабусю, вже страшно, всюди стріляють, всюди пости поставили». Дивиться він на мене розгублену, каже: «Поїхали, бабусю, може, ми прорвемося». Виїжджаємо на центральну вулицю, найпершу – будинки горять. Це все було так несподівано... Виїжджаємо на трасу, де стоїть пост. В одну мить половина Спартака горіла.

Дуже хотілося б забути про початок війни, про обстріл Спартака. Люди жили, були лікарні, школа, було все, а потім перший день війни. Усе життя пішло шкереберть, усі плани.

В один момент приходять соціальні служби і кажуть: «Вам допомога, гуманітарка від [Фонду] Ріната Ахметова». Приємно було, гарна допомога, тому що доставка продуктів стала важчою через війну. І раптом підтримка!