Попова Тетяна, 9 клас, Миколаївський ліцей з дошкільним відділенням, початковою школою та гімназією Бородінської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Колісніченко Наталя Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів. Тисяча днів жорстокого повномасштабного вторгнення, тисяча днів геноциду українського народу, тисяча днів жаху.

Гвалтували, знищували, насміхались – це все робив наш «братський народ». Пускав заборонену балістику, направляв ракети на будинки для людей похилого віку та пологові будинки. Для них немає слова «досить», є тільки «далі», «далі», «далі»… Вбивати…

Багато українців постраждало від цієї жахливої війни.

Ми, у великому боргу перед кожним воїном, що своєю груддю прикриває наше життя.

Мені боляче кожного разу, коли я чую про «живий коридор», бо везуть героя додому. Того героя, що більше не обійме свою родину, не скаже своїй мамі, що він її любить. Боляче дивитись на наповнене горем і жахом лице матусі загиблого героя. Я повністю згодна зі словами «Герої не вмирають!», адже вони живуть у наших серцях та думках.

Скільки за ці тисячу днів терористи вбили українців і продовжують вбивати. Нещодавній випадок: в Одесі батько вийшов до магазину, і, коли повернувся додому, то дружини, її матері та маленької доньки вже не було серед живих. Ракета влетіла в будинок і все… І це не поодинокий випадок, таких тисячі.

Понад шістсот дітей, таких як я, з можливо блискавичним майбутнім, загинули від лап країни-агресора.

Гине цвіт української нації…

Нажаль, наше покоління, з самого дитинства знає, що таке «злетіла сушка», що таке «тривога», «ракета», і що відбувається, коли вона попадає у будинок. Не про таке дитинство ми мріяли. Я дуже хочу, щоб цей жах скінчився, і щоб надалі ми чули про війну тільки з нашої історії. І я впевнена, що наше покоління зробить все для того, щоб так і було.

Я вдячна Богу і нашим ЗСУ, що я не побачила війну настільки, як бачили її інші люди.

В селі Миколаївка, де я мешкаю відносно спокійно. Саме тому ми допомагаємо людям, яких застала війна у їх домівках, які зібрали все своє життя у маленьку сумку, деякі, навіть, приїхали з тим, що встигли вдягти.

Одна сім’я, яка приїхала до нас, розповідала, що їм навіть не було що їсти два дні у дорозі, тільки сухий хліб.

Багато наших односельців захищають наш спокій, ми дуже вдячні їм за це, і намагаємося допомагати, чим можемо: влаштовуємо благодійні ярмарки, різні акції на підтримку ЗСУ. Я приймаю активну участь у таких заходах, адже ці люди – наші герої.

А взагалі я, як і кожна дитина, мрію про звичайні речі: відпочинок влітку на морі (нашому українському Чорному морі) з батьками, поїздку до табору відпочинку з друзями (до війни ми постійно там відпочивали і проводили весело час) і, звісно, просто про наше українське, мирне небо. Я вірю, що це жахіття незабаром скінчиться, і мої прості, дитячі мрії, обов’язково здійсняться.

А поки я буду вірити і молитися за наших воїнів, ангелів-охоронців, і я впевнена моя молитва їм допоможе! Слава Україні! Слава Героям!