Сербінова Софія, 2 курс, 322-а група, Морехідний фаховий коледж ім. О. І. Маринеска НУ “Одеська морська академія”

Вчитель, що надихнув на написання — Анна Константинівна Коваль 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Це слово тяжко вимовляти кожному з нас, справжніх українців, які самі відчули її неприємний присмак сліз, вибухів та горя.

Дехто знає це відчуття незахищеності у своєму рідному домі з першого дня повномасштабного вторгнення, а дехто відчуває його, скитаючись по незнайомим вулицях, у чужих містах.

Такі люди змушені були покинути не лише свої «чотири стіни», а і все життя: рідних, улюблені заняття, вулиці, школу, багато іншого та залишити лише спогади пов’язані з цими місцями. На жаль, навіть ці близькі серцю спогади війна мов переїхала танками, перекреслила сльозами і тугою за рідними, прильотами на тих самих рідних вулицях, зачиненою школою до якої ти ще ввечері робив домашнє завдання. Тоді ще так, благаючи маму, завтра не піти на складну контрольну, але і гадки не маючи як потім пошкодуєш про ці думки.

Я зустріла війну саме так. У своєму ліжку, у місті Мелітополі. У мене міцний сон, тому від перших вибухів я не прокинулась, а відкрила очі лише коли нависла наді мною бабуся тремтячим голосом промовила: «Прикидайся. Війна».

Мені складно пояснити свої емоції у той момент, бо через великий сплеск адреналіну, все пролітало перед очима як не моє життя, а фільм — занадто швидко,

незрозуміло, мозок відмовлявся усвідомлювати що відбувається, але руки і тіло чітко робили точні накази дідуся. І ось я вже збираю валізу лише з найнеобхіднішими речами, у наступному кадрі набираю воду про всяк випадок, а ще через деякий час сиджу у підвалі. З цих моментів я пам’ятаю лише тривогу, вона стояла наче ком у горлі не даючи мені видати жодної сльозинки або іншої емоції, я могла лише дивитися в очі бабуся і дідуся шукаючи там відповідь на питання «Що буде далі?», але навіть там не могла її знайти.

Саме так пройшла для мене перша доба, немов у тумані. Наступного дня мою внутрішню тривогу змінив страх. Безумний страх від кожного звуку за вікном, страх кожного наступного слова з новин, страх смерті.

26 лютого вранці Мелітополь окупували. Танки, літаки та інша воєнна техніка будуть викликати в мене відчуття тривоги все життя.

Я не можу розповісти подробиці цього дня бо провела його у підвалі, обіймаючи улюблених рідних.

27 лютого. Я сиджу у машині, ми вирушаємо. Ця дорога до Одеси була не звичною. Без сміху, думок про море та канікули, вона була найважчою в моєму житті. Їхати потрібно було колонами, через поля у напрямку до Запоріжжя, молячись виїхати з цього пекла, молячись залишитися в живих. Їхали помалу, об’їжджаючи бої, над головами літали воєнні літаки, все це я можу назвати чистим проявом слова «страх».

Після Запоріжжя дорога була набагато легша, але їхали ми мовчки, ніхто не міг повірити, що ми виїхали, що ми можемо більше ніколи не побачити своє місто та кинуті там речі, друзів, ніхто не міг вимовити ні слова. Цей путь здавався справді безкінечним. Доїхавши до Одеси я потрошку почала приходити до тями. Можливо мені допоміг мій підлітковий максималізм з надіями на краще, можливо друзі яких я тут мала та матір, яка ніколи не обіймала мене так міцно як в цей момент.

Через деякий час я почала планувати тут своє майбутнє життя, мабуть так я намагалась виштовхнути думки про все погане що бачила.

Продовжила навчатись онлайн, шукала нові знайомства, обирала заклад для майбутньої освіти. Одеса завжди мені подобалась, це місто немов прийняло мене в свої обійми та намагалося заспокоїти, відволікти від постійних тривог та вибухів, хоча і їй самій перлині нашої країни, було боляче через постійні атаки агресора.

Здається, лише з недавнього часу я даю собі право сказати, що відпустила ці спогади, але завжди вставляю у це речення слово «майже». Це «майже» назавжди залишиться у серцях українців, відгукуючись нашою різкою реакцією на салюти звук від яких так нагадує вибухи.