Метьолкіна Дар'я, 11-б клас, Хотинський ліцей №5

Вчитель, що надихнув на написання — Маліновська Сніжана Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я народилася та виросла в Луганській області на сході України, у спокійному промисловому містечку. Там пройшли дитячі роки, спогади про які назавжди залишаться в моїй пам'яті та будуть крокувати поруч упродовж усього життя. Іноді, щоб життя людини змінилось, не потрібно багато часу, достатньо тільки одного дня, який може перекреслити твоє щасливе, безтурботне життя. Думаю, що у кожної людині є такий день, який кардинально та безповоротно змінює все. Для мене таким моментом стало літо 2014 року, коли більша частина моєї області була окупована та за міста точилися бої. Тоді моє літо пройшло під звуки вибухів у постійному перебуванні в укритті. Восени того року я йшла в перший клас. Той день я запам'ятала назавжди.

Під час урочистої лінійки чулися звуки літаків, а мій перший у житті урок проходив під відлуння далеких вибухів.

Пам'ятаю, що весь той час я відчувала страх і тривогу. Згодом з плином часу, ситуація в країні покращилася і бойові дії припинилися. Але відчуття війни ніколи не залишало мене.

Усе той один-єдиний день, який зруйнував життя мільйонів українців. 24 лютого 2022 року - дата, яка ввійшла в історію України як початок повномасштабного вторгнення. Ранок кожного українця, на жаль, розпочався не з горнятка кави, а зі сповіщення про початок війни. Усе в той страшний ранок поринуло в хаос та невизначеність. Я прокинулась від вибуху за вікном і мене наче перенесло в часі. Начебто мені знову сім років і я не розумію, що відбувається. Але через декілька хвилин я оговталась та все чудово зрозуміла. Війна!.. З кожною годиною паніка й тривога тільки посилювалися, новини ставали дедалі гіршими, а невизначеність морально вбивала. Усі наступні дні, як у тумані: кожен схожий на попередній, наче я в фільмі "День бабака" за найгіршим сценарієм. Дні проходили однаково: обстріли, затишшя, вибухи... Я зі своєю родиною

була вимушена перебувати в укритті цілими днями та ночами, адже обстріли не припинялися... В один день моя родина прийняла важке, але раціональне рішення - покинути дім.

На жаль, не всі мої рідні погодилися виїжджати на безпечну територію. Іноді життєві принципи та переконання виявляються сильнішими за відчуття страху. Я дуже добре пам'ятаю той день, коли ми наспіх збирали речі, залишаючи позаду своє життя, дорогих людей та все, що було таким важливим для кожного. Як би болісно та страшно все це не було, розуміли, що так буде краще. Тоді ми вирушили в безвість, сподіваючись віднайти той спокійний куточок.

Дорога була довга та виснажлива; наш шлях тривав не один день, а відстань від домівки з кожною хвилиною ставала дедалі більшою.

За той тиждень у дорозі я багато зрозуміла та встигла переосмислити. Віднайти спокійне та, найголовніше, - безпечне місце нам вдалося на заході нашої країни. Я мала достатньо часу, щоб оговтатися від усіх пережитих мною подій. Тому знайшла в собі сили відновити навчання, хоча кожен день був виснажливою боротьбою. Моя нова школа, нові друзі – все було незвичним і незнайомим, але я намагалася відшукати місце у цьому новому, незрозумілому для мене світі. Зараз моє життя в безпеці, завдяки Збройним силам України, які кожен день боронять нашу країну від ворога.

Мій шлях за ці 1000 днів війни був важким, але він зробив мене тією, ким я є зараз – сильною, витривалою і сповненою рішучості боротися за краще майбутнє своєї країни. Війна навчила мене цінувати моменти спокою і радості, які раніше здавалися звичними й непомітними. Тепер кожна така мить стає нагадуванням про те, як важливо боротися за мир та справедливість. Для мене війна триває не 1000 днів, а 10 років!!!