Плющ Каміла, 10 клас
Дніпровський ліцей №33 Дніпровської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Щербак Валентина Олексіївна

Війна... Моя історія...

Двадцять четверте лютого, п’ята година ранку... По всій Україні пролунала серія моторошних вибухів. На якийсь час серце охопили страх і паніка. Все це здавалося мені жахливим сном, але я чітко пам’ятаю, як батько за лічені хвилини вдягнувся і швидко вибіг на службу. Він військовий.

Здавалося б, мирний час, XXI століття, та як би тяжко не було це усвідомлювати – почалась неочікувана, жорстока війна. Начебто, дружній народ, в одну мить став ворогом, загарбником, який зненацька почав безжально знищувати наші території, нанівець стирати наші міста і села.

Відчувалось, ніби почалося зовсім інше життя. З того часу не замовкали гучні сирени. У ту мить тіло охоплювала нестримна паніка, але найстрашнішим було постійне очікування низки страшних вибухів. Тільки підтримка родини давала мені сили побороти ці страхи.

Багато людей були змушені покинути свої рідні домівки. Через цей жах пройшла і моя бабуся. Вона залишила свою оселю, яка колись була і моєю домівкою, у місті, де я народилася - незламному Харкові. Саме бабуся стала яскравим променем надії, вона ніколи не давала нам з мамою занепасти духом і завжди нас підбадьорювала.

Всі разом ми чекали на гарні новини, події, але війна не згасала, а тільки посилювалася. Мій батько не приходив додому, я не відчувала його теплих обіймів, не бачила місяцями і дуже сумувала.

В пам’яті були тільки спогади про наші спільні прогулянки, сімейні затишні вечори, весь той час, який ми з ним проводили разом. На душі було тяжко, але найбільший смуток в’їдався в розум, коли масово почали гинути люди. Так одного дня прийшла звістка про загибель близького друга моїх батьків, гарної людини, ще зовсім молодого хлопця, який свідомо пішов захищати рідну землю і віддав своє життя не вагаючись за Україну.

На моїх очах розпадалися сім’ї знайомих і рідних мені людей. Відстань і розлука гасили вогники домашнього затишку багатьох тисяч родин. Важко і тяжко було усвідомлювати, що почали згасати наші міста. Ворог безжально нищив об’єкти інфраструктури: годинами не було світла, холод пронизував наскрізь, але ми намагалися не втрачати ті останні краплини тепла і віри в душі кожного з нас.

Війна також торкнулася і навчання. Тепер воно проходило повністю в дистанційному режимі, було вжито всіх заходів безпеки. Не дивлячись на значні руйнування освітніх закладів, процес здобуття знань майже не був припинений. Дякуючи нашим вчителям, ми продовжували навчатися. Більшість із них не зрадили своїй країні, не стали на бік ворога-агресора і продовжували надавати знання, незважаючи на певні труднощі.

Але навіть за таких обставин життя тривало. Час спливав, дні тягнулися один за одним, ми всі жили в очікуванні гарних новин і подій, яких, на превеликий жаль, було дуже мало. І якою ж приємною несподіванкою став для мене раптовий приїзд батька на мій день народження.

Навіть така, здавалося б, дрібниця, принесла багато радості. Ці декілька годин, проведених з татом, стали для мене найціннішим подарунком. Ці емоції неможливо описати, їх можна відчути тільки переживши.

У цю лиху годину не можна не відзначити таке поняття як людяність. Всі українці, небайдужі до чужого горя, допомагали як могли, віддаючи останнє. Багато людей, як чоловіків, так і жінок, покинули свої звичні справи, робочі місця заради підтримки і об’єднання сил для утворення міцної, незламної нації. Весь народ став часткою захисту та оборони нашої країни.

Незважаючи на небезпеку, ми з сім’єю вирішили залишатись в нашій країні, рідному місті і домі. Моє серце й досі щемить від болю, бо війна ще триває. Інколи, просинаючись, просто не віриться, що все це наші реалії, і життя не може бути колишнім, як би нам не хотілося. Ця війна похитнула спокійне буття кожного українця, принесла дуже болючі втрати і запалила вогонь ненависті, який ще довго не згасне. Кожна людина має тільки одне життя і вона заслуговує прожити його в спокої, мирі і радості. Тому я вірю і знаю, що наша країна встане, відродиться, розквітне і знову буде литись пісня солов’їна і зацвіте червона калина.

Слава Україні!
Героям Слава!