До війни Марія Плешакова почувалася вільною людиною. Займалася присадибним господарством, рибалила, часто їздила до обласного центру, раділа життю. Зараз ця товариська жінка почувається ущемленою. Військові дії обмежують її волю. Набридле страшне «кіно» з обстрілами та тривожними ночами ніяк не закінчується.

Я народилася у Нижньотеплому, тут виросла, працювала, вийшла на пенсію. Мій чоловік помер, син із своєю родиною виїхав на заробітки до Іспанії. А дочка із зятем та онуком живуть тут, у Нижньотеплому. У мене свій будинок, город, курочки, а ще я затята рибалка. Поки війна не почалася, ми могли вільно поїхати будь-коли хоч до Луганська, хоч на рибалку.

А зараз живемо, як у клітці, межа зовсім поряд, і там постійно стрілянина. Весь час відчуваю тривогу, занепокоєння. Дратує те, що не почуваюся вільно. Але жити якось треба, тому сподіваємось, що все налагодиться.

Початок війни був сумбурним; ті наступають, ті відступають. До Луганська спочатку ще можна було їздити, потім стало жорсткіше. А з липня 2014 року почалося... В одному місці чути, як бухає, десь свистить, кудись летить, тут поставили блокпост. У селі розривалися снаряди. Ми знаємо, як працюють «Гради».

Таке відчуття, ніби подивилися довге кіно. Але це «кіно» все ще не скінчилося, не минулося. Відчувається, що немає свободи. Хотілося б їздити, куди заманеться, і спілкуватися, з ким хочеться.

Мені одній важко утримувати будинок на свою пенсію, постійно в чомусь ущемляю себе. Дякую, що донька недалеко. Допомагають нам вижити різних благодійних фондів. Від Ріната Ахметова привозили продукти та миючі засоби, цього року якийсь фонд комбікорм давав, навіть від німців грошову допомогу усі отримали. Приємно, що дбають про нас, не забувають.

Єдина мрія – щоб не стріляли і не напружували нас. Щоб знову можна було їхати туди, куди хочу. Мене бісить, що через обмеження я не можу поїхати на рибалку і поспілкуватися з людьми.