Христенко Віолетта, 11 клас,  "Харківський ліцей № 152 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ніколенко Галина Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

 Смерть, кров, біль, розпач, голод, страждання -  це все буденність для війни. Один день війни- це нестерпно складно. А тисяча днів... Як пристосуватися? Як вижити? Як далі бути?

Війна - найстрашніше, що  людство винайшло, живучи на планеті. Вона стирає з обличчя землі цілі міста, які тисячоліттями будувалися. Величезні потоки грошей ідуть, як у прірву, на її підтримку.

Окупація, полон, страшні протизаконні вчинки. Загибель людей, яких поховано під руїнами власного будинку чи просто на подвір'ї. Маленькі діти, у яких відібрали право на життя.

Вони більше ніколи не відчують  тепла променів сонця, не обіймуть рідних та близьких, не зможуть щиро любити! А скільки цивільних вступили до лав ЗСУ і стали військовими, жертвуючи собою, віддаючи своє життя за те, щоб ми могли дихати вільно у вільній Україні!

Я з великого Харкова. Моє місто будувалось і розквітало. Для мене і для більшості людей 24 лютого 2022 року стало кінцем колишнього життя. В одну мить з безтурботного і щасливого дитинства я опинилась у страшному жахітті.

Невже про це ми мріяли? Як в часи високого інтелектуального розвитку  людства може бути війна?

Я прокинулась о п'ятій годині ранку від страшних вибухів, і мама повідомила мені: "Почалось...Війна..." У найменшого розуміння, що буде далі. Я чула звуки, від яких кров холоне у жилах, а серце завмирає і бачила, як недалеко влучили у якийсь будинок. Особливо часто влучання припадали на ніч. Через страшний гул літаків, які скидали авіабомби, спалахувало усе навкруги, неможливо було ані спати, ані їсти.

У такі  моменти моє дихання зупинялось. Кожну секунду ми моніторили ситуацію та читали жахливі новини. Навіть зараз, як згадаю, мене переповнює страх.

Так я зі своєю сім'єю жила десять днів. Потім ми, поспавши одну годину, спонтанно вирішили кудись їхати. Куди -небуть, до більш безпечного місця, хоч і не розуміли, куди.  У легковій машині нас виїжджало восьмеро людей і три собаки, звісно, зовсім без речей, місця не було. Цей період випробовував мою сім'ю на стійкість. Це був час, здавалось, нескінченної дороги з незліченними днями без сну та нормальної їжі. Але згодом ми все-таки доїхали до Івано-Франківська, де добрі люди дали нам прихисток.

З часом змогли переїхати до Полтавської області, а потім повернутися додому, до Харкова. Так і живемо на два міста. Але найгірше те, що війна триває, і в моменти прильотів мені так само страшно,  і я себе почуваю  розгубленою і незахищеною.

Ми всі за цей час змінилися, перебуваємо у постійному стані тривоги, але потроху вчимося пристосовуватися до нового життя: вчитись, працювати, інколи зробити собі щось приємне. За період війни ми стали людянішими, об'єдналися, допомагаємо одне одному, хто як може, волонтеримо, донатимо - все для нашої перемоги. Ми почали більше усвідомлювати себе українцями.

Чи помічали зміни ви?

Українська мова заповнює все більше ніш нашого життя. Українці стали більш стійкими проти споживання русифікованого контенту та ідентифікації себе як українців. Почали все більше усвідомлювати цінність життя, адже кожна хвилина нашого існування без вибухів і тривог безцінна.

Так, ми навчилися відрізняти по звуку шахеди від КАБів чи С -300, чи коли працює ППО. На жаль, така наша реальність.

Ми дуже швидко подорослішали, стали мудріші, цінуємо кожні маленькі хвилинки нашої радості. Інколи дивишся в небесну блакить чи нічне зоряне небо і думаєш:  як же хочеться, щоб закінчилась війна і  ми більше ніколи не бачили тих страхіть. І так віриться в солодку нашу Перемогу!