Федорчук Влада, 10 клас, Спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 277 з поглибленим вивченням англійської мови 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андрієвська Ірина Жигмондівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року назавжди змінило життя мільйонів українців, неначе перевернуло його на 360°. Той ранок не забуде ніхто: того дня усі прокинулися в один час, від одних і тих самих звуків, і, мабуть, у кожній родині пролунали слова: «Почалася війна». Того зимового ранку, коли відбулося повномасштабне вторгнення, моє дитинство теж перетворилося на випробування.

Адже я жила, як звичайна дитина, яка ходить до школи, мала якісь свої дитячі мрії, переживання щодо уроків, оцінок... Тільки через деякий час я зрозуміла, що і хто є важливим.

Я тоді жила в Києві разом зі своєю родиною: мамою, татом і сестрою. Все, що відбувалося, спочатку здавалося нереальним, наче страшний і незрозумілий сон, від якого не можеш прокинутися. Думки про те, що буде далі, переповнювали мене все глибше і глибше, а відповіді не було. Першого дня війни ми залишалися вдома, а вже наступного були змушені ховатися у бомбосховищі школи, у якій я навчалася. Було незвично бачити там деяких своїх вчителів, адже для мене вони виконували роль тих, хто навчає чомусь новому, свого предмету. Але я ніяк не була готова зустріти їх у такий момент, коли здається, що забув, що було вчора, що ти вчив напам’ять і яку оцінку хотів отримати.

Відчуття небезпеки та страху за життя рідних ніколи не забуду. Кожен звук змушував прислухатися до кожного руху, кожного шороху.

Після недовгого затишшя мої батьки вирішили виїхати на захід України. Там зростала і жила моя мама, коли була маленькою. Але найважчий момент настав, коли мій тато вирішив піти на війну. Він не був професійним військовим, але не міг залишатися осторонь, коли його країна потребувала захисту. Це було справжнім героїзмом, і я завжди пам’ятатиму той день, коли він пішов, залишивши нас із мамою і сестрою. Місто, у якому ми жили, було відносно спокійним та безпечним, але серце все одно залишалося в Києві, вдома.

Кожного дня ми чекали новин від тата, переживали за нього і намагалися пристосуватися до нового життя, не такого, яке було раніше.

Через шість місяців ми повернулися до Києва. Наше місто вже не було таким, яким ми його залишили: вибухи, руйнування, сліди війни на кожному кроці — усе це стало реальністю. Школа онлайн стала частиною нашого буденного життя, хоча навіть у таких умовах я намагалася навчатися відповідально, бути чесною із собою та вчителем.

На момент початку війни я була у сьомому класі, зараз я вже в десятому. За ці три роки війна навчила мене багатьох речей, яких я не розуміла в мирний час. Насамперед — цінувати життя, кожен момент, проведений із рідними.

Мій тато — справжній приклад мужності для мене. Його рішення йти захищати батьківщину та нас вплинуло на мене сильніше, ніж я могла очікувати.

Він до останнього захищав нашу країну і загинув на Донеччині, рятуючи важливу апаратуру під час обстрілу. Його героїчний вчинок став для мене дуже болючою, але важливою частиною мого життя, моєї історії. Він пішов, рятуючи не лише техніку, а й майбутнє країни, про яке він постійно говорив і переживав, майбутнє кожного з нас.

Війна змінила моє сприйняття світу. Раніше я мріяла про звичайні речі: цікаві уроки, чекала канікул, подарунків на свята. Тепер я мрію про мир — тільки мир.

Я мрію про день, коли знову зможу прокидатися під мирним небом, не переглядати новини, а жити у світі, де панує спокій та злагода.

Цей шлях — 1000 днів війни — став для мене важким випробуванням, але й важливим уроком. Я навчилася бути сильною, бути відповідальною за свої рішення та рідних, витривалою і не здаватися навіть тоді, коли здається, що більше немає сил. Я побачила, що навіть у найтемніші часи є місце для надії, підтримки та любові.

Люди навколо нас, наші вчителі, друзі стали тією опорою, яка допомагала переживати важкі моменти. Навіть у такі моменти люди не втрачали надії і ставали волонтерами.

Вони допомагали армії, підтримували тих, хто втратив дім. Ми з мамою також не залишалися осторонь. Ми намагалися допомагати армії: передавали посилки з необхідними речами на фронт, допомагали фінансово, щоб підтримати наших захисників. Ми також віддавали свій одяг та інші речі тим, хто втратив дім і опинився у скрутному становищі через війну. Я знала, що допомагати іншим — це наш обов’язок. 1000 днів війни стали для мене часом втрат і здобутків, болю і надії.

Але я вірю, що настане день, коли ми знову будемо вільні, коли війна залишиться лише у спогадах, а майбутнє відкриє перед нами нові світлі горизонти.

Я вірю, що з кожним днем ми стаємо все ближчими до перемоги. Хоча втрати та біль залишають глибокі шрами, які неможливо зашити, вони роблять нас сильнішими, мудрішими та більш об’єднаними. Ми маємо пам'ятати тих, хто віддав своє життя за наше майбутнє, і не зупинятися в боротьбі за свободу та справедливість. Незважаючи на всі втрати, біль і руйнування, я усвідомила, що мир — це найбільша цінність, яку ми маємо берегти понад усе.

Війна показала, як важливо жити в світі без страху за своє життя і життя своїх близьких. Тому я мрію лише про одне — щоб цей мир настав якнайшвидше, і щоб ми більше ніколи не втратили його.