Реш Олександра
Вчитель, що надихнув на написання есе - Павлишина Оксана Богданівна
«1000 днів війни. Мій шлях»
Щоранку я прокидалася під звуки казкового співу птахів і від теплих променів сонця, що грайливо бігали моїми кучерями, Тоді в бабусиному саду завжди пахло весняними пряними травами. Тоді небо здавалося чистим кришталевим дзеркалом душі, що відбиває усі щасливі моменти.
Усе перемінилося раптово, будинок перестав передавати почуття захисту та затишку, на зміну прийшов липкий страх... Тривожність навколо й усередені мене, .. очікування...
Мама більше не усміхалася, очі передавали щось порожнє, сумне, а може навіть відчайдушне. Батько став серйозним, він більше не жартував і лише рідко про щось шептався з мамою. Того вечора ми вечеряли, старий телевізор, потрощений часом, показував новини. Раптом батько його вимкнув: "Там нічого цікавого", — трохи загрозливо сказав він, але його тривожність видавала легке тремтіння в голосі. Дорослі щось приховували, хоч я відразу зрозуміла, що щось не так, вони старанно вдавали, що все у порядку.
Пролунав гучний гуркіт, дім затремтів, наче його тряс велетень з дитячої книжки. По вікнах розповзлася скляна павутина, стіни потроху тріскалися, перетворюючи бетон на пил.
Мама плакала і металася кімнатами, намагаючись зібрати якісь речі, батько заспокоював усіх, одночасно допомагаючи мамі. А я нічого не могла зробити - серце виривалося з грудей, руки, вкриті потом, міцно стиснули плюшеву іграшку — рожевого кролика.
Пам'ятаю, ми бігли, гуркіт не припинявся і здавалося, що він стає все голоснішим, до нього додалася сирена, а вдалині чулися крики таких як і ми наляканих людей.
Звуки роїлися у голові в огидний концерт страхів. Через мить сама не розумію, як була вже у підвалі, де багато людей з такими ж наляканими обличчями співчутливо дивилися на мене, але я не розуміла чому. Мене посадили на дерев'яну лавку, було холодно і сиро. Від пережитого жаху організм не витримав і занурився у світ снів.
Бачу батьків, дім, усе, що я так любила, усе тут. Можливо, це був просто дурний сон, ще один безглуздий кошмар.
Закриваю очі, намагаючись хоч щось усвідомити... Запах вогкості раптово вдарив у ніс, змусивши мене різко розплющити очі. Дім зник. Замість нього — темні бетонні коридори, що тяглися ланцюгом зловісних лабіринтів. Батьки перетворилися на тіні, на їхніх обличчях застиг відчай . Вони простягали до мене свої прозорі руки. Я мимоволі почала відступати. Груди стиснуло вже знайоме відчуття страху, і я побігла. Коридори не закінчувалися, бетонні стіни тріщали на очах, десь здалеку лунав приглушений звук сирени, а запах вогкості сирості ставав ще різкішим.
Я й не помітила, як опинилася в невеличкій кімнаті. Тут тьмяно світила жовта, майже згасла лампочка, а в центрі кімнати стояло ВОНО...
Незрозуміле створіння, яке трохи нагадувало мого іграшкового кролика з моторошним людським обличчям, дивилося на мене. Я вдивлялася в його порожні очі — в них відображалися страх і біль. Воно теж було налякане. Мені стало його шкода. Ми з ним були чимось схожі. Страх трохи відступив. Я підійшла ближче й обережно обійняла це плюшеве створіння.
Холод, обійми були холодним...істота не дихала... За відчуттями світ навколо знову змінився, відкриваю очі... Місто, улюблене місто було зруйноване …
Зовсім забула про створіння, що обняла, від нього так само віяло мертвим холодом Я подивилася на нього і зблідла , у моїх обіймах була я ... Точнісінько така сама маленькая дівчинка... тільки була вона мертва.
По телевізору красиво одягнена жінка розповідала про нову подію. Після обстрілу постраждали багато людей, обвалився підвал внаслідок чого вісім поранених та троє загиблих, серед них була маленька дівчинка. І ім'я таке гарне... Мирослава, скільки ж людей загинуло і загине ще...
Боже дай усім сил дочекатися миру – сумно сказала бабуся та вимкнула телевізор.
Реш Олександра
Вчитель, що надихнув на написання есе - Павлишина Оксана Богданівна
«1000 днів війни. Мій шлях»
Щоранку я прокидалася під звуки казкового співу птахів і від теплих променів сонця, що грайливо бігали моїми кучерями, Тоді в бабусиному саду завжди пахло весняними пряними травами. Тоді небо здавалося чистим кришталевим дзеркалом душі, що відбиває усі щасливі моменти.
Усе перемінилося раптово, будинок перестав передавати почуття захисту та затишку, на зміну прийшов липкий страх... Тривожність навколо й усередені мене, .. очікування...
Мама більше не усміхалася, очі передавали щось порожнє, сумне, а може навіть відчайдушне. Батько став серйозним, він більше не жартував і лише рідко про щось шептався з мамою. Того вечора ми вечеряли, старий телевізор, потрощений часом, показував новини. Раптом батько його вимкнув: "Там нічого цікавого", — трохи загрозливо сказав він, але його тривожність видавала легке тремтіння в голосі. Дорослі щось приховували, хоч я відразу зрозуміла, що щось не так, вони старанно вдавали, що все у порядку.
Пролунав гучний гуркіт, дім затремтів, наче його тряс велетень з дитячої книжки. По вікнах розповзлася скляна павутина, стіни потроху тріскалися, перетворюючи бетон на пил.
Мама плакала і металася кімнатами, намагаючись зібрати якісь речі, батько заспокоював усіх, одночасно допомагаючи мамі. А я нічого не могла зробити - серце виривалося з грудей, руки, вкриті потом, міцно стиснули плюшеву іграшку — рожевого кролика.
Пам'ятаю, ми бігли, гуркіт не припинявся і здавалося, що він стає все голоснішим, до нього додалася сирена, а вдалині чулися крики таких як і ми наляканих людей.
Звуки роїлися у голові в огидний концерт страхів. Через мить сама не розумію, як була вже у підвалі, де багато людей з такими ж наляканими обличчями співчутливо дивилися на мене, але я не розуміла чому. Мене посадили на дерев'яну лавку, було холодно і сиро. Від пережитого жаху організм не витримав і занурився у світ снів.
Бачу батьків, дім, усе, що я так любила, усе тут. Можливо, це був просто дурний сон, ще один безглуздий кошмар.
Закриваю очі, намагаючись хоч щось усвідомити... Запах вогкості раптово вдарив у ніс, змусивши мене різко розплющити очі. Дім зник. Замість нього — темні бетонні коридори, що тяглися ланцюгом зловісних лабіринтів. Батьки перетворилися на тіні, на їхніх обличчях застиг відчай . Вони простягали до мене свої прозорі руки. Я мимоволі почала відступати. Груди стиснуло вже знайоме відчуття страху, і я побігла. Коридори не закінчувалися, бетонні стіни тріщали на очах, десь здалеку лунав приглушений звук сирени, а запах вогкості сирості ставав ще різкішим.
Я й не помітила, як опинилася в невеличкій кімнаті. Тут тьмяно світила жовта, майже згасла лампочка, а в центрі кімнати стояло ВОНО...
Незрозуміле створіння, яке трохи нагадувало мого іграшкового кролика з моторошним людським обличчям, дивилося на мене. Я вдивлялася в його порожні очі — в них відображалися страх і біль. Воно теж було налякане. Мені стало його шкода. Ми з ним були чимось схожі. Страх трохи відступив. Я підійшла ближче й обережно обійняла це плюшеве створіння.
Холод, обійми були холодним...істота не дихала... За відчуттями світ навколо знову змінився, відкриваю очі... Місто, улюблене місто було зруйноване …
Зовсім забула про створіння, що обняла, від нього так само віяло мертвим холодом Я подивилася на нього і зблідла , у моїх обіймах була я ... Точнісінько така сама маленькая дівчинка... тільки була вона мертва.
По телевізору красиво одягнена жінка розповідала про нову подію. Після обстрілу постраждали багато людей, обвалився підвал внаслідок чого вісім поранених та троє загиблих, серед них була маленька дівчинка. І ім'я таке гарне... Мирослава, скільки ж людей загинуло і загине ще...
Боже дай усім сил дочекатися миру – сумно сказала бабуся та вимкнула телевізор.
.png "Імена")
