Суха Софія, 11 клас, Славутський ліцей Хмельницької обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тарасюк Світлана Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Ще зовсім недавно це слово здавалося таким далеким, майже нереальним. Та 24 лютого і зимове сонце заплакало, і птахи свої струни пісенні заховали за хмари, а мої мужні українці миттєво стали зі зброєю в руках на захист України.

Я родом з Хмельниччини і не перебуваю в зоні бойових дій. Здавалося б, що війна для мене розпочалася лише з тривалої тривоги, повідомлень із соціальних мереж, сюжетів з телеекрану. Але одного разу горе постукало і в нашу домівку звісткою від брата: Денис у територіальній обороні з можливістю найближчим часом долучитися до захисту наших кордонів на Сході України…

… Відтоді все змінилося і для мене, і для батьків. Розпочався мій шлях війни – це шлях стійкості, сміливості, безмежної мужності мого воїна, рідного братика Дениса.

Я добре пам’ятаю, що намагалася зрозуміти брата, хотіла підтримати батьків. Вони добре знали свого сина і, власне, його плани щодо війни. Мій брат по життю був сильний і впертий, тому рішення Дениса нас зовсім не здивувало, лише трішки налякало. Та це не означало, що ми сприйняли вибір вірного сина своєї держави легко.

Я і матуся, бабуся і татко, дідусь – усі розуміли: кожен наступний день може стати останнім.

Матуся, ніжна лебідка моя, постійно хвилювалася. Вона намагалася зберігати спокій, але це їй майже не вдавалося. Вона не спала довгими і темними ночами, очікуючи щохвилини того самого дзвінка – тривожного, довгожданого, такого теплого – двохвилинного дзвіночка від Дениса.

Кожен новий день для всіх нас приносив нові страхи…

Тато теж нервував, хоча його спосіб опановувати себе був інший. Він не говорив про свої почуття, та я добре бачила, як він увесь час моніторив новини, читав усю можливу інформацію про ситуацію на фронті. Одним словом, намагався хоч трішки зрозуміти, де міг бути його син, гідний громадянин своєї Батьківщини, і що відбувається на позиціях Дениса.

Дні, важкі, похмурі, сумні, стали справжньою боротьбою з невідомістю.

Дні спливали… Повільно, але тривожно. Коли брат отримав поранення, це стало найважчим ударом для нашої родини. Я добре пам’ятаю цей момент. Звістка прийшла несподівано. Ми всі усвідомлювали, що таке може статися (аби не гірше!), але бути готовим до чогось поганого просто неможливо.

Перша зустріч з моїм Денисом – це розривання серця від болю. Я знала, що мушу бути сильною, підтримувати його…

Але кожен погляд на нього, на його рани, які вражали гострим ножем, приносили лише нотки відчаю в мою теж зранену душу. Мій брат – сильний, мужній, надійний, веселий – тут, у лікарні, такий безпомічний, без будь-яких сил щось говорити. У лікарні я провела поряд з Денисом багато часу. Ті години здавалися нескінченними: кожен його стогін чи спроба рухатися викликали в мене незрозумілий розпач і невимовний біль.

Емоційний стан батьків моїх був на межі. Інколи матір потребувала ще більшої допомоги і підтримки.

У такі моменти саме я  й намагалася бути для неї душевною розрадою, радістю. Лікування, реабілітація виснажили батьків не тільки фізично, а й морально. Мій брат Денис зараз одужує, хоч процес лікування ще буде тривати не один день. Його рани потрохи заживають, але душа плаче… плаче за Україну, за родину, за побратимів, за всіх українців.

Мама поволі оговтується від потрясіння, хоча страх за сина, як і за кожного українського воїна, все ще живе в її зболеному серці. Тато, як і раніше, небагато говорить, але я ж бачу, як він хвилюється за всіх і за все.

Війна спустошила нас і дуже змінила. Ця страшна сила відібрала в нас сонячні ранки, соловейкові вечори, безтурботні дні. Вона забрала в кожного українця відчуття безпеки й спокою.

Але водночас війна показала всьому світові, наскільки ми сильні й мужні, наскільки ми віддані своїй України і готові боротися, навіть коли здається, що вже немає сил.

Мій шлях війни – це шлях мого братика. Він, мій Герой, вірний син священної України. Пишаюся тобою, брате!!!