Петрова Ірина, 11 клас, Судилківський ліцей Судилківської сільської ради Шепетівського району Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Болюх Ірина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна … Таке коротке слово, а яку руйнівну силу воно має! Вона змінила моє життя, життя моєї родини і всіх українців, розділила його на «до» та «після». Наша родина пережила окупацію, евакуацію  до Росії та повернення на територію України.

Я побачила «руський мир» власними очима і зрозуміла його хижацьку і варварську сутність.

Наша сім'я багатодітна: мама Юлія, тато Іван і семеро дітей: я, Ірина – найстарша (2006),  молодші: Валерія (2009), Олена (2011), Катерина 02014, Іван (2017), Богдана (2020), Ангеліна (2021). До переїзду  в 2011 році на Херсонщину ми проживали у Миколаївській області. Поселилися у селі Строганівка Чаплинського району, яке стало нам рідним.

У 2013 році я пішла до першого класу. До карантину моє шкільне життя було цікавим: я брала участь у різних конкурсах, ходила на репетиції. Коли розпочалась війна, я навчалась у 9 класі. 

Вранці 24 лютого ми всі прокинулися о 4-й ранку від пострілів, стуку дверей, що здригалися від вибухів. Було дуже страшно.  Не могли повірити, що все відбувається насправді. Наш будинок знаходився біля центральної траси, де вже о 10 годині ранку їхали ворожі танки й машини з російськими прапорами. В нас мову відняло. Ми сподівалися, що в цей день все закінчиться і наші військові приїдуть і будуть з нами, але нічого не змінилося. Через кожні 15 хвилин заїжджали нові колони орків.

Ми не знали, що далі робити і як жити. Минуло два тижні.

10 березня наші вороги біля будинку культури роздавали гуманітарну допомогу. Спочатку батьки відмовлялися її брати, відмовлялися і від російських паспортів, але згодом змушені були це зробити, бо не хотіли ризикувати нами, дітьми. Жити стало важко. У магазинах вже нічого не було: ні цукру, ні борошна, ні гігієнічних засобів Росіяни заселилися в нашу школу. Шкільні підручники, документацію вивезли на смітник, а меблі і комп'ютерну техніку забрали.

Ірина Георгіївна, директор школи, гірко плакала, дивлячись на таке варварство.

В жовтні 2022 року відкрили російську школу в Чаплинці. Батьки нас із сестрами до неї не пустили, рік ми сиділи вдома. Кілька разів у нашій хаті робили обшук військові, щось шукали. Крали в людей домашню птицю, залякували зброєю і примушували брати російські паспорти.

1 вересня 2023 року ми пішли до школи, бо батькам окупанти погрожували нас відібрати. Тато почав шукати спосіб виїхати з окупації. Через знайомого він зв'язався із волонтеркою Іриною.  Вона нас готувала до переїзду, говорила, як вести себе на кордоні,  що казати оркам.

Дуже не хотілося покидати рідний дім, друзів, з якими востаннє гуляли 7 жовтня. В мене була істерика, не могла стримати сліз. Але виходу іншого не було.

Ми виїжджали через Джанкой -  в Ростов – на – Дону - Бєлгород, де нас зустрічали різні перевізники. У Колотилівці – селі на кордоні із Україною – у нас перевірили всі документи, речі і ми пішли на українську територію. У селі Краснопілля нас зустріли волонтери, нагодували, допомогли заповнити анкети. Ми віддали російські паспорти, сім – карти. Із Сумської області потягом дістались Києва, звідти автобусом – до Шепетівки.  Після оформлення документів та пошуку житла ми поселилися у с. Лозичне за адресою вул. Вишнева, 15. Я, Лєра і Оленка продовжили навчання у Судилківському ліцеї, менші - пішли в дитячий садок. Влітку ми  переїхали до Судилкова (вул. Князя Володимира, 12-а)

Односельці добре ставляться до нас, допомагають. Але є люди, які не розуміють як нам тяжко, як нам хочеться додому! В школі спочатку було незатишно, все було чужим. Зараз все добре, ми освоїлися, знайшли нових друзів.

Війна триває майже 3 роки. Як і всі українці, я прагну  миру і перемоги над ворогом, бо тільки тоді здійсниться моя найзаповітніша мрія - повернутися додому, зустрітися із друзями, яких втратила. Життя в окупації нестерпне для тих, хто любить Україну, хто не хоче «руського мира», бо він несе смерть, руїни і страждання.  Україна переможе і відродиться, обов'язково!