Оздеміров Денис, 10 клас, Часовоярський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 17 Часовоярської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Антипова Наталя Степанівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Лютий місяць, лютий день, люті 1000 днів… Війна, яка здавалась чимось далеким і неможливим, раптово опинилася на нашому порозі. Не стукала, не питала дозволу, вона увірвалася у наше життя. Вибухи тільки в перші кілька секунд були чимось незрозумілим, помилкою, яка не мала ніколи статися. В наступний момент,  усвідомлення реальності сколихнули тільки одне бажання: опинитися якомога подалі, там, де тиша, там, де тобі нічого не загрожує, у тому світі, де ти ще вчора засинав у безпеці...

Дива не сталося, ми все ще були тут. І дзвін у вухах від вибухів нікуди не зникав. Важливим стало лише життя близьких.

Розум, який був змушений відступити під натиском перших емоції, помалу повертав собі правління, та думки заповнили розрахунки того, скільки часу ще є.  

Щоб нас зберегти, батьки не вагаючись приймали життєважливі рішення – ми залишали наше місто, ми залишали наш дім. Родина сильніша тим, що тримається разом. Я дуже чекав на старшого брата, який жив у Києві і був свідком спроб – захопити столицю. Через блокаду чисельні спроби виїхати були марними.

Тільки справжнє серце в час небезпеки здатне допомагати іншим. І йому допомогли.  І ось він у поїзді та його шлях був довгий, складний та заплутаний.

Як шлях України до перемоги. Часом здавалося, що потяг їде хаотично, одними і тими ж маршрутами по колу, і цьому не буде кінця. З Києва до Львова, зі Львова до Дніпра, поки довгоочікуваний вокзал у Костянтинівці не став кінцевою точкою його прибуття. Нарешті наша родина возз’єдналася! Ми переїхали на нашу дачу, в надії, що там буде безпечніше. У ті часи паніка і страх не залишали у спокої нікого, було важко зрозуміти, що робити далі, до чого готуватися.

Нова буденність, у якій ми з братом кожен ранок заготовляли колоди, відволікала, але не рятувала від напруги та невизначеності.

Ніхто не знав, скільки часу ми проведемо тут, і перший місяць переховувань дався нам не легко, ми часто були відрізані від зв'язку через перебої з інтернетом, а тиша після від’їзду сусідів, лише підкреслювала почуття ізоляції від решти світу, яке ставало нестерпним. Кожен розумів, що дім, до якого ми звикли, вже ніколи не буде таким, як раніше, але ми  були разом і в цьому наша сила.

Відчайдушна оборона столиці тривала, і кожен день приносив новини про битви та обстріли.

У ці дні ми особливо відчували гордість за українську армію та волонтерів, які не просто обороняли країну, але й допомагали іншим на межі людських сил. Брат повернувся до столиці , невдовзі ми поїхіли слідом. Переїзд до Києва вразив мене. Місто було наповнене військовими, барикадами, укріпленнями. Але разом із цим відчувалась неймовірна сила людей — попри всі труднощі, Київ продовжував жити.

Потім ми знову змінили місто помешкання. Кожен переїзд для мене був не легкий, але став новим початком.

Війна не тільки змусила переосмислити пріоритети, але й навчила цінувати кожен момент життя. Усмішки стали ширше, розмови щиріше, обійми тепліше. Попри всі труднощі, в кожному місці відчувається, що, як нація, ми стали міцнішими, згуртованішими і сильнішими. Це відчуття єдності надало надію на те, що попереду — перемога, мир і відбудова нашої країни. Моя кінцева зупинка – Україна - місце де хочеться жити та радіти життю!