Швець Катерина, 10 клас, Комунальний заклад "Вінницький ліцей № 4"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Джеджула Лариса Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сирени, вибухи, зруйновані будинки, крик і розпач людей, які в одну мить втратили все найдорожче - це жорстокі реалії нашого сьогодення. Війна… Це те лихо, що не просто руйнує міста і села, а нищить цвіт нації, бентежить рідних тривожними звістками про загиблих, які як ангели-охоронці спостерігають з небес. Чорна туга розростається мов нещадний бур’ян і полонить душі матерів, дружин, дітей. Кожному довелося зробити свій вибір: воювати, захищати, допомагати, опікувати.

Мільйони українців були змушені покинути все і йти назустріч невідомому, рятуючи власне життя. Біда у всіх одна, але у кожного є своя історія.

Холодний лютневий ранок, паніка, затори на дорогах - так почався день, що розділив моє життя на «до» та «після». Я прокинулась незвично рано від дивних відчуттів, що зароджувались всередині мене хвилями безпідставної тривоги. За вікном було ще темно, але з вітальні лунали занадто гучні звуки телевізійних новин та бентежні голоси батьків. Тієї миті я вперше почула слово «війна».

У моїй голові крутилося безліч запитань, на які ніхто не знав відповіді. Ці перші місяці були найважчими.

Ми були змушені тимчасово переїхати до родичів у приватний будинок з підвалом, у якому ми провели більшість ночей. Ось тоді я й зрозуміла, що таке справжній страх, коли ти пишеш близьким людям і не знаєш, чи почуєш відповідь. Можливо хтось скаже, що моє місто далеко в тилу, тут немає боїв і є райони, в яких ситуація була в тисячі разів складнішою. Та я саме у той момент відчула, як щось всередині мене зрушилось.

Я вмить стала дорослою і більше ніколи не зможу сприймати світ так, як раніше. За тисячу жахаючих днів багато чого змінилося у моєму житті.

Я призвичаїлася до того, про що раніше навіть подумати не могла. Щоденні тривоги вже не здаються такими хвилюючими, вибухи - не такі вже й голосні. Моє серце замерзло. Мій розум змирився з новими реаліями. Звичайно, це все відбувалося поступово і,  на жаль,  достатньо суворо. З невідомих мені причин під час усіх найгучніших вибухів я опинялася сама. Тому щиро бажаю, щоб ні одна людина не відчувала того моменту, коли від паніки і страху тебе просто паралізує і охоплює істерика. Але я впоралась, адже людина звикає і до найгіршого.

Сподіваюсь, що найстрашніше вже позаду, хоча душевні рани, про які багато хто мовчить, ще довго не загояться.

Багато моїх рідних на війні,  брат та найближча подруга у інших країнах. Мені їх дуже не вистачає. Постійні відключення світла та негативні новини - це все вбивці морального стану та здорового глузду. За нормальних умов таке можуть пережити тільки найсильніші, але в наш час незламним є кожен українець. Проходять дні, тижні, місяці, сіра та тривожна буденність поглинє все більше, а звичайний розклад дня - єдине, що тримає в колії. Війна навчила, що плани - це лише твої власні мрії, не підкріплені і не захищені абсолютно нічим.

Усе, що ти створюєш, може зникнути в одну секунду, розсипатися, як порох між пальцями. Як вибратися з цього стану, я не знаю. Але розумію, що потрібно допомагати іншим, щоб допомогти собі.

Цього літа я два місяці вивчала мову у Канаді. Спілкувалася виключно з іноземцями. Я розповідала їм про буденне українське життя і мене здивувала їхні реакція на почуте. Вони дали мені свіжий погляд на все, що стається під час війни. Те, що було для мене звичним, наводило на них жах. Тоді я зрозуміла, наскільки ми глибоко психологічно травмовані і якою це буде проблемою в майбутньому.

Адже війна - це не тільки покалічені долі, а й постійна робота з психологами на декілька наступних поколінь.

Отож, ці тисячу днів дали мені змогу переосмислити усі мої цінності та погляди на життя. Моя історія ще далеко не завершена, але після перемоги я готова подолати усі перешкоди, адже тепер я знаю справжню ціну свободи.