Молода мама виїхала з прифронтового міста заради спокою своєї новонародженої дитини

Ми з Донецької області з дитиною. Батьки мої там залишилися. У нас місто не окуповане, але воно прифронтове. Ми з дитиною вже більше року в центрі Україні.

В перший день страшно було, незрозуміло, що робити далі. Але ми швидко прийшли до тями. Я працюю в «ПриватБанку». Нас на роботі зібрали, проінструктували, і ми пішли працювати. 

Ми нікуди не виїжджали, бо у мене тільки народилася дитина. Звісно, було страшно, але воєнні дії були не такі активні. Було замало інформації, і ми не розуміли до кінця, що відбувається. Залишалися вдома і чекали, що буде далі. Сподівалися, що все буде добре. Зараз у Новогродівці багато  людей залишилося. У нас шахтарське місто, і шахти повинні працювати, від цього нікуди не подінешся.

Найбільше шокує, коли лягаєш спати і не розумієш, прокинешся чи ні. Це вже не 2014 рік, зовсім інше озброєння. І коли пролітає над будинком – усе тремтить, а ти не розумієш, це від нас чи до нас, і що взагалі відбувається.

На початку війни у Донецьку область взагалі перестали їздити постачальники, але у нас були продукти і гроші. В мене особисто з цим проблем не було.

Виїжджали ми потягом евакуаційним безкоштовно. Просто сіли в потяг і їхали, поки не набридло, бо добиралися більше доби. Це була ще не кінцева станція, але ми встали в Хмельницькому. Нас зустріли волонтери. Ми там пробули три місяці.

Я думаю, життя в кожного змінилося. Люди стали цінувати більше те, що мають. Ми жити якось інакше стали. Потрібно й нашим хлопцям допомагати. У кожного є військові – друзі, рідні.

Від апатії й депресії нікуди не подітися, особливо тим, хто відірваний від свого місця проживання, від друзів, рідних. 

Це дуже важко, але потрібно себе тримати в руках. Мені допомагає робота і дитина.Я сподіваюся, що війна закінчиться якнайскоріше, і тільки нашою перемогою. Хочеться повернення додому всіх наших людей, які прагнуть жити в Україні й розвиватися.

Додому дуже хочу повернутися. Поки ще стоїть наш будинок. У нас прифронтове місто. Воно потрошку живе, але там неспокійно, є прильоти. Неправильно там залишатися з дитиною. Діти не повинні цього чути і бачити. Ми зараз у центрі України. Тут школи працюють, є дитячі розваги. Ми переїхали задля сина, щоб він розвивався і не бачив війни.