Мені 35 років, я з села Новокам’янка Херсонської області. Усе проходило тут, через нас - уся техніка, що в росіян була. 12 березня орки заселилися в нашому селі. Їх було десь до двох тисяч чоловік. І багато техніки зайшло.

Постійні обстріли шокували. Ми жили в погребі. І ночували там. По 6 днів підряд сиділи. І діти з нами були. Отак і пересиділи окупацію.

Харчі були. Ми ж із села, то нам свого вистачало. А ліки – тільки за записом. У нас не було потреби в ліках, слава Богу.

Слава Богу, всі рідні поки живі. Брати виїхали за кордон. Старший і до цього там перебував, а молодшому прийшлося виїхати з дітьми. Через росію вибиралися. Зараз у Фінляндії. Війна розкидала всіх, ми вже другий рік із ними не бачимося. А так – батьки, дідусі та бабусі живі. Взагалі, у селі декого повбивало під час воєнних дій. 

Слава Богу, що ми вижили й дочекалися наших хлопців. Найприємніший момент – коли ми зустріли наших хлопців. Можливо, це навіть найприємніша ситуація за все життя, яка не забудеться ніколи.

Ми виїхали вже після того, як зайшли наші воїни 5 жовтня. Нам вдалося виїхати 8 жовтня, бо було дуже гучно. До 19 листопада були за межами села, у місті. А як стало трішки тихіше, то повернулися до своєї домівки. З того дня ми вдома. Сподіваємося й чекаємо, поки відвоюють усі наші території. І працюємо над цим. Хочеться, щоб наші діти більше ніколи не бачили війни. Це єдине моє бажання.