Ліна Григорівна добре пам’ятає, як тікала від обстрілів з Луганська у 2014 році. Тепер вона вирішила сидіти вдома до останнього

Мені 59 років, живу у Слов’янську. Я переселенка з 2014 року. Виїхала з Луганська, щоб втекти від війни, але вона мене наздогнала. Сильний страх був, але їхати нікуди не хотілося. Ми вже знаємо, що таке їхати з однією сумочкою й покидати свою хату та майно. У лютому я розуміла, що війна надовго і вирішила залишатися вдома, не лізти нікуди, аж поки вже не зможу терпіти. 

У 2014 році бомбили Луганськ. Ми не розуміли, що відбувається, бо стріляли з двох сторін. Був шок. Ми дивилися телевізор цілодобово і чекали, коли все закінчиться. Дочка з внучкою приїхали зі Слов’янська до мене в Луганськ, бо в нас було тихіше. А в червні я взяла внучку й дочку, і ми поїздом виїхали в Харків. Через тиждень після цього потяги перестали ходити. 

Ми сиділи на Луганському залізничному вокзалі. Було бомбардування, летіла ракета, але не влучила в нас. Потягом виїжджали з Луганська з дітьми, з собачками. Тоді часто обстрілювали поїзди. Нас попросили пригнутися, поки ми не виїдемо за Луганськ. Провідниці з нами сиділи і просили нікуди не виходити. 

У 2022 році щодня з міста виїжджали машини. Магазини були відчинені, можна було купити продукти. Стало страшно, коли залишились одиниці маленьких магазинчиків на околицях. Туди забігаєш, а там порожньо: лежить один сир і дві сосиски. Господарі в такі магазинчики щодня потрохи товару привозили: 10 шматочків мила, туалетного паперу і 10 буханок хліба. Було дуже страшно, тому що не ясно, що далі. Жахлива стрілянина тоді відбувалася. Вода була, хоч і з перебоями. 

З п’ятиповерхівки я перейшла в приватний сектор. Там була вода, а в центрі міста ситуація була гірша. В один магазин у центрі Слов’янська щодня привозили м’ясну продукцію. Щодня була канонада, а я бігла у той магазинчик щось купити. І багато продуктів не візьмеш, бо світло вимикають. Ми робили тушонку і зберігали її в погребі. 

Вода йшла руда, ми її через марлю цідили. Набирали в каструлі, відра, баночки, щоб був запас. Дуже велика вдячність службам, що нам давали воду, світло. Зараз навіть не хочеться про все це згадувати. 

Діти виїжджали зі Слов’янська в Дніпропетровську область. Вже повернулись.  Внучка в Канаді. У 2014 році вона була ще маленька, але все пам’ятає. А у 2022-му подорослішала. Сказала, що вже втомилася від війни і попросила, щоб її відпустили в Канаду. 

Я просто бажаю, щоб війна закінчилась. Хочеться дожити, щоб побачити, що в дітей і внуків усе добре. Щоб залишились і діти, і внуки на своїй землі й жили щасливо і мирно. Хочу, щоб ми почали жити в спокійні часи. Я не сумніваюся, що все буде добре. От тільки коли і якою ціною?

Усе повинно закінчитись, і ми повинні жити у своїй Україні, як у рідному домі.