Ми мешкали в Донецькій області, у Єлизаветівці. Я інвалід третьої групи. Мама моя після інсульту, їй 83 роки. Мені – 59. Є жінка. Я не працюю, доглядаю за мамою. 

У нашої подруги був день народження 23 лютого. Вона приїхала до нас. А тоді їй зателефонувала дочка, яка жила в Бердянську, і сказала, що війна почалась. Подруга спитала: «Яка війна? Навіщо ти так жартуєш?» Дочка говорила, щоб ми виїжджали, а ми відмовилися: «Куди виїжджати, якщо ми ще нічого не знаємо?» А згодом ми дізнались, що таке війна. Стали чути, як стріляють. Вікна в нас почали випадати. Картоплю садили – і прилітали осколки на город. І ми не витримали.

Я не хотів виїжджати до квітня. А потім сестра сказала, що раз у мене є машина, я повинен вивезти маму. Я так і зробив. Вирішив рятувати жінку та маму. 

Поїхав із будинку і все залишив. У нас у спальні стояв комп’ютер. А зараз навіть не знаю, чи ще стоїть, чи вже ні. Мені нікуди було брати майно. Я забрав тільки свою сім’ю і деякі речі.

Труднощі були з житлом. Спочатку орендували в Павлограді, але там підняли ціну, і ми з жінкою вирішили, що потрібно їхати в село. Мама моя неходяча. 

Ми думали, що ненадовго поїдемо, пересидимо – і додому повернемося, але щось не схоже на те, що скоро назад. 

Всіх рідних розкидала доля по Україні. Ми тільки телефоном розмовляємо. А з сестрою, яка ближче тут живе, можу й зустрітися. 

Як на мене, хай би війна й завтра закінчилась. Хочеться сподіватись, що це станеться скоро. Найголовніше – щоб мир настав і здоров’я було.