Марина стала учасницею евакуації людей з міст і свідком падіння малазійського «Боїнга». Коли поруч з її селищем впали снаряди, дівчина вирішила поїхати. Але навіть в мирному місті спогади про війну дають про себе знати.

У перший день війни я була на роботі. Вперше подумала, що війна підступає, коли захопили Донецький аеропорт. Потім я якось приїхала до подружки. Вона працювала в школі вчителем музики, і її така перша фраза: «Господи, прямо як у сорок першому!» Тоді хлопці після випускного пішли на фронт відразу.

Ще недостатнє розуміння, що таке взагалі може бути. До самого останнього моменту, поки не почали падати снаряди в сусідні селища, за містом, поки не впав «Боїнг», поки не почали бомбити Саур-Могилу, не вірили до останнього, що взагалі може таке бути.

Під час активних бойових дій ми просили Бога, щоб люди змогли нормально поїхати. Говорили про те, що все буде добре. Вірили в основному, що все дуже швидко мине, всі повернемося у свої домівки, на свої робочі місця, що відновимо, пройде суботник – і все приберемо, все буде класно. Всі очікували, що це все закінчиться в серпні-вересні 2014-го.

Я щоранку йшла на роботу в районну адміністрацію, у відділ молоді і спорту. Моя сусідка тітка Валя завжди говорила: «Так, Марина йде на роботу, значить, все буде добре, адміністрація працює».

Запам’яталось, як ми евакуйовували людей в районній адміністрації, шукали можливості, як вивезти людей із гарячих селищ. Як хоча б доставити їх до Шахтарська, чимось допомогти. Ми знайшли автобуси, знайшли можливість.

Ще запам'яталося, як впали снаряди в Сніжному о пів на сьому ранку. Ми прокинулися від звуків бомбардувальників, що знижували висоту. Потім я приїхала на роботу, зателефонувала в селище, яке поруч зі Сніжним, і якийсь чоловік каже, що він у лікарні. Там з-під уламків людей дістали, які не встигли прокинутися в п’ятиповерхівці, що звалилася від вибуху. Страшне видовище: руки, ноги, голови... Боїнг, який впав у нас за містом – теж страшне. Я йшла з роботи в цей момент. Звук був такий, ніби він тобі на голову впаде. Теж було страшно, шукала бомбосховище.

Потім я переїхала, донецький вокзал тоді ще працював. До кінця не хотіла їхати. Мене батьки вмовляли: «Марино, давай ти поїдеш у відпустку, хоча б на пару тижнів». Вночі впали поряд з селищем кілька снарядів. Я просто тоді підстрибнула з ліжка, почала бігати по квартирі. Кажу: «Мамо, я їду до Харкова». На наступний день в терміновому порядку ми купили квитки і поїхали в Донецьк. Всередині відчувалася дуже жорстка напруга – залишати рідне місце через такі погані дії...

Потяг їхав не так, як зазвичай, тому що в тих містах, де зазвичай проїжджав цей потяг на Харків, вже йшли бойові дії. Ми йшли через Дніпропетровську область, через Синельникове. В Синельниковому була велика пересадка. Ми всі, хто з Донецька, вийшли, а там поруч із залізничним вокзалом аеродром. Природно, шуміли літаки, а люди стояли і голови піднімали вгору, в страху шукали цей літак. Всі розуміли, що це мирне місто, але все одно рефлекс на літаки залишився досі.

Я переїхала до Харкова. Ось так я «поїхала у відпустку на два тижні». Потім до мене приїхали батьки, тому що в нашому селищі оголосили евакуацію. Снаряд потрапив в нашу птахофабрику. Колишні мої колеги говорили: «Ти не уявляєш, це було о пів на дванадцяту, бомбування прямо в місті почалася, не поруч, не навколо». Була середина дня, коли всі пішли хто на обід, хто на ринок. Почали бомбити місто.

Мої батьки залишилися там, удома, хрещена в Криму. Наша сім'я розкидана по всій Україні. У мене немає можливості приїхати до батьків у вихідні. У тата була два роки тому операція складна на судинах, а ми не могли приїхати і допомогти мамі. Мама перед цим зламала ногу, ми не могли приїхати. Хрещена моя минулого року дуже сильно захворіла. Спасибі, були сусіди поруч, які допомогли.

Не всі родичі вірили, що у нас війна, поки в газетах не написали. У нас бомбардування в місті почалися 22 липня, а я поїхала 17 липня.

Після цього ми навчилися мудрості, людському відношенню, розумієш, що політики приходять і йдуть.