Максим переїхав із Донецька до Краматорська, а його рідні та близькі залишилися в Донецьку. Зв’язок з ними переривається, спілкуються рідко. Він хотів би повернутися додому, але поки це тільки мрії.

Війна – це змінені людські долі, те, що розділяє життя людини на «до» і «після». Війна – явище, яке сприяє дорослості кожного, хто через неї проходить. Не важливо, скільки тобі було років до цієї миті.

У будь-якому випадку ти переоцінюєш важливість спілкування з близькими тобі людьми, того, що ти робиш, важливість своєї життєвої місії, того, що ти встиг зробити. Бо не знаєш, скільки часу тобі судилося та скільки часу залишилося на те, щоб реалізувати все задумане, і встигнути сказати «люблю», важливі слова тим людям, які цього чекають і заслуговують.

У серці щось обірвалося – і майбутнє стало туманним і незрозумілим

Початок війни

Першим і найтривожнішим дзвінком для мене було 6 травня 2014 року, я це чітко пам’ятаю. У той час я був на роботі в Донецьку. Цей день ознаменувався появою авіації в Донецькому аеропорту. Ця новина дійсно сколихнула все місто та всю країну, і стало зрозуміло, що воєнні дії переходять у якийсь повномасштабний конфлікт. Було дуже багато жертв в один день. Тієї миті в серці щось обірвалося – і майбутнє стало туманним і незрозумілим, коли невідомо, як все далі обернеться.

Страх за близьких

Із 2014 по 2016 роки я перебував поруч із рідними в Єнакієвому. У той час відбувалися бої за Дебальцеве, Вуглегірськ, і дуже часто були чутні важкі гармати. Звичайно, цієї миті дуже сильно хвилювався за батьків, маму і тата, за двоюрідних сестер, які теж були в Єнакієвому.

Я живу у своєму будинку, тому були думки обладнати там якийсь притулок, тому що там безпечніше, ніж за стіною з вікном. Вікна можуть розбитися, скло поранити під час прямого удару. Завжди насамперед запитували, чи є якийсь притулок у рідних, тому що в багатоквартирному будинку із цим складніше.

Якщо не враховувати події з аеропортом, то був день, коли дуже ясно чулися постріли в центрі міста. Вони були в кількох сотнях метрів від мого будинку. Ми зібралися в кімнаті – мама, тато – і дивилися у вікно, прислухалися. І в цю мить спало на думку, що це близько від нас, і невідомо, наскільки може нас зачепити, що це взагалі значить і коли закінчиться. 

Це була мить дуже тісного та близького спілкування, може навіть хвилина мовчання, переглядання. Але насправді це були миті тонкого психологічного розуміння один одного, тонкого настрою, який іноді не вимагає слів, але слова підтримки були нами сказані.

Пережитий досвід

Повертаючись до того, що війна змінила людські долі, варто сказати, що мені, як і багатьом моїм знайомим, які, як і я, із провінції, завжди хотілося переїхати в Донецьк. Закріпитися, отримати роботу, жити, знайти кохання, сім’ю.

І ці події, коли Донецьк виявився зайнятий бойовими діями, над ним все більше і більше збиралися хмари, це зламало мій внутрішній орієнтир. Обірвалося те, куди прагнув потрапити. Надалі дуже складно було визначитися, куди ж рухатися далі. Яке має бути місце проживання, яка робота, які зміни.

Переїзд у Краматорськ

Надалі важливим і складним було рішення переїхати в Краматорськ, на нове місце. Краматорськ тимчасово став обласним центром, тобто адміністративним. Це, звичайно, не столиця, але тут є можливість працювати, реалізовувати себе. Є колеги, які тебе поважають, підтримують. Є певний авторитет, який теж допомагає. Можна на когось опертися. Можливості для самореалізації тут великі.

Не можу сказати, що це місто стало для мене повністю рідним і близьким, що я відчуваю себе максимально комфортно. Все одно, ті місця, у яких ти виріс, у яких є твої рідні та друзі, знайомі та близькі, вони досі залишаються ріднішими, ніж те місце, у якому я перебуваю зараз.

Якщо будуть досить безпечні умови в плані життя та здоров’я, звичайно, я хотів би повернутися до своїх рідних. Я завжди радий зустрічатися з друзями, із якими вчився разом в університеті. Залишилося тепле дружнє спілкування, хотів би бути з ними ближче.

Свого часу моїй мамі пропонували аспірантуру в Донецьку, але вона обрала Єнакієве. Завжди хочеться бути ближче до батьків, надавати їм допомогу словом і дією. У телефонній розмові я відчуваю, що їм цього не вистачає, вони про це не говорять, але я це відчуваю.

Що хотілося б забути

Бували такі миті, наприклад, коли мій батько перетинав блокпост, і на його очах був розстріляна одна мирна людина, яка знаходилася в черзі. Інша мить – коли мирний автобус у Волновасі, у якому знаходилася одна зі студенток, із якими я вчився на одному потоці, отримала важке поранення. Я не бачив це на власні очі, але насправді хвилювався, як близькі й рідні цих людей.

Тривоги і труднощі

Залишилася невизначеність: якою дорогою йти. Мені пощастило, що моя робота, яка була в Донецьку, продовжилася і в Краматорську. Але бачення майбутнього – чого б я хотів, у якому місті залишитися, де знайти сім’ю, любов – не стало чимось моїм.

Я раніше чітко знав, що це буде Донецьк, усі мої рідні, близькі дотримувалися тієї ж думки. Це питання, що зависло в повітрі, час від часу мене турбує. Коли я жив у Донецьку, то прагнув щотижня відвідати своїх батьків на вихідних. Природно, вітав їх на всі свята та дні народження.

Після того, як переїхав до Краматорська, я звернувся до людей, своїх колег, щоб вони допомогли знайти житло, і почав знімати квартиру. Великих труднощів не було, тому що тоді не було великих труднощів під час перетину кордону. Але далі стало все складніше вибиратися до батьків, доводилося стояти в чергах, бувало і по 12 годин. Виїжджаючи в один бік, ти не міг знати, коли повернешся, чи побачиш до вечора батьків.

Обірваний зв’язок із батьками здебільшого підтримується по телефону. У такі миті починаєш більше цінувати підтримку, яку тобі завжди надавали й надають, завжди хочеться при зустрічі їх більше порадувати. І миті, коли їдеш з Єнакієвого, залишаєш рідну домівку, клубок у горлі, бо не знаєш, у яку мить ти повернешся, коли повернешся, за яких обставин. І звичайно ж, не хочеться, щоб ця зустріч була останньою.

Мрії

Побажання мирного неба над головою можна було почути від наших дідусів, але ми ніколи не розуміли, що воно означає насправді. Мій дід загинув у 1945-му, за три дні до перемоги. І читання його трикутних листів з фронту, де він писав, що скоро повернеться, «чекайте мене з фронту переможцем і героєм», наклало відбиток. Ще – щоб була впевненість у своєму майбутньому. Якщо в майбутньому все буде добре й радісно, то і в цьому теж буде радість.

Про щастя

Якась внутрішня впевненість у тому, що все буде добре. Хотілося б, щоб усі люди вірили в краще й робили все, що їм під силу. Якщо я буду знати, що люди і я сам не будуть у стані стресу, депресії, хвилювань, то по-справжньому будуть вірити в майбутнє й робити максимально від них можливе на благо їх близьких. Мені здається, психологічне здоров’я кожної людини окремо та всього народу, усього світу – це найважливіше. Буде також зміцнюватися імунітет і стресостійкість. Для себе я хочу посмішки й щастя близьких мені людей.

Про допомогу

Проходячи через якісь випробування, бачиш, що комусь поруч із тобою ще важче та складніше. Елементарно перетинаючи блокпост, я завжди озираюся, чи не потрібна комусь допомога. Перенести важкі сумки, підняти, донести до автобуса. Будь-якою підказкою, дією допомогти тому, хто дійсно цього потребує. Мій тато, будучи в Єнакієвому, отримував допомогу від Фонду Ріната Ахметова. І для нього вона стала опорою. Тоді були складнощі з нарахуванням пенсій. Для нього це було якоюсь стабільністю, турботою та допомогою.