«Навіть зараз у нас складені сумки»

Війна – одне з найстрашніших явищ у моєму житті.

Для нас все почалося з подіями в Слов’янську. Біля Попасної почали лунати вибухи, це наш районний центр. Але тоді ми й не здогадувалися, що все може прийти у наше рідне село. А в п’ятнадцятому році був жах.

29 вересня 2014 року у нас вперше розбило школу, дах, вікна, чудом врятувалася технічка. Потім, у 2015 році був другий обстріл. Це трапилося 22 січня, діти та вчителі були у школі. З околиць села до нас доносилися вибухи. О десятій ранку директор школи Марина Ігорівна відпустила дітей та вчителів по домівках.

Почалася стрілянина, вона ставала гучнішою.

О пів на восьму перебило дроти й вимкнулося світло. Тоді ми зрозуміли, що це все прийшло і до нас. Ми спустилися у підвал і в ту ніч не спали. Ми слухали, прислухалися.

Я проживаю з чоловіком, сином та мамою, якій тоді було 78 років. Ми зрозуміли, що йдуть «Гради». Стрілянина була не та, яку ми чули зранку, а це вже були «Гради». І ми побігли у підвал. І з того дня цілий тиждень ми просиділи у підвалі. Вночі виходили, коли трішечки стихало, навіть можна було лягти у будинку в ліжко й зігрітися. Мама з сином лягали в ліжка, а ми з чоловіком лежали на підлозі. Ми були брудні, не вмиті. А о четвертій ранку все починалося знову – і ми тягнули у підвал мою стареньку маму, а вона була ще й зовсім сліпа, і там сиділи. Чули, як снаряди падали в городі та на вулиці.

Коли ставало тихіше, виходили зайнятися господарськими справами, давали корові води та сіна. А мама з сином продовжували сидіти у підвалі. Потім все починалося знову.

Ми не могли нікому зателефонувати, бо не було зв’язку. І так пройшов тиждень. Тоді до нас приїхав голова села. Якось все було тихо, гарно, собаки не гавкали, ніби це був мирний час.

А голова мені й каже: «Тетяна Вікторівна, нам дали коридор, евакуація, виділили два автобуси. Швиденько збирайтеся, виїжджаємо».

У мене був шок!

Не можу передати що робилося. Я ж раніше нікуди зі своєї хати не виїжджала. Я тут народилася, тут жила, а мені кажуть кидати хату, все, що ми нажили за 40-50 років! Ми нічого не брали. Була сумка з документами, яку ми брали з собою у підвал з паспортами та документами на хату.

Син теж був схвильований. Він забіг у хату, витрусив подушку, взяв наволочку і кинув у неї деякі свої та чоловікові речі. Мені він взяв тільки одну куртку. І оце у нас була сумочка, з документами й наволочка з речами. Голова нас посадив у машину та довіз до автобусів.

І коли ми під’їхали, я побачила односельців. Усі сиділи та плакали. Ми всі були брудними, бо повилазили з підвалів, і поїхали. Ніхто не знав, куди нас везуть.

Я дуже добре пам’ятаю ті пережиті жахи. В 11 класі ми вивчаємо твори про війну, вчили «Україна в огні» Довженка. Я це читала, багато років передивлялась фільми і тут я побачила це насправді. Нас везуть по дорозі, я бачу воронки, нерозірвані снаряди…  Це був жах.

Нас привезли в школу в Малорязанцеве і розмістили в спортзалі, ми там жили дві доби. Деякі люди почали роз’їжджатися, хто в Київ, хто куди до родичів. Ми були дуже збентежені. Нашого кума вбило, снаряд упав перед ним і розірвав його бідного. Ми не знали. Свекри мої поїхали до дочки в Харків, а це їхній зять. У нас телефони були розряджені, ми не можемо зв’язатися і сказати, що ми виїхали. Вони переживали, чи ми живі чи ні.

Розбило хату бабусі цього чоловіка, у моєї свекрухи розбило, це все було 22 січня. Того ж дня вбило і кума. Ми сиділи з чоловіком і розмовляли. Хто спав, хто розмовляв з людей. А ми вирішували, куди ж нам їхати. Вирішили поїхати до маминого брата в Новопсковський район. Ми переїхали туди, жили там з 30 січня по 29 березня. Вони нас прихистили, годували, але додому все одно хочеться. Я взяла з собою ще сусідів. У жіночки були хворі ноги, була молодиця з братом, він ходив на двох милицях. Ми вже вирішили, що будемо їхати до дядька. Вони сиділи в куточку, я до них підійшла й кажу:

«Люда, я буду їхати до дядька. А де твої?» А вона сидить і плаче, каже: «Мені нікуди їхати». Боже, думаю, як це людям нікуди їхати, немає родичів.

Я телефоную тьоті й питаю: «Тьоть, а можна я привезу ще трьох? Нас четверо і ще трьох привезу?» А вона каже: «Приїжджайте, всім місце знайдеться. Що є, те й будемо їсти. Чим багаті, тим і раді». Оце ми так всі поїхали.

Перше, що хотілося, то це покупатися і виспатися.

Ми не могли цього зробити десь тиждень, бо нам все вчувалося, ми прислухалися. Потім ніби заспокоїлися, але душа була вдома. І десь 29 чи 30 березня ми вирішили все ж таки їхати додому. Поїхали мої сусіди втрьох і ми з чоловіком, а мама з сином залишилися там.

Ми хотіли хоч подивитися, чи є в нас хата, куди везти сліпу матір та сина. Приїхали – світла немає. Походили по двору – корівка ціла, сусіди не виїжджали, то вони за нею дивилися. Вона отелилася, діждалися телятко, сусіди її доїли, годували котів. Словом, все, що було в господарстві було ціле. Я дуже вдячна своїм сусідам.

Але ж чоловік переживав за бабусину хату, бо вони ж поїхали у Харків, а там троє поросят бабуня держала, кури і кролі були. Ото він і пішов туди.

Не можу сказати, що було, як в січні, але ж воно все одно падало, гупало і дуже гупало.

Але ми набралися сміливості, взялися за руки й пішли до бабусиної хати. І побачили, що снаряд влетів у веранду й осталося тільки три стіни. Ні веранди, ні кімнат, ні меблів, зовсім нічого не було.

У нас був колгосп і трохи більше ніж сто корів. Коли падали снаряди, то дах їх привалив у сараї. Які змогли відірватися, ті ходили по селу.

Люди, які виїжджали, не встигали відв’язати тварин та випустити свиней – всі швидко втікали на машинах, в кого були, а сараї так і залишалися. Чоловік заводив машину, а жінка відв’язувала корову. Відкривали сітки – свині, гуси, все вискакувало. І оскільки наше село було заповнене господарством, все ходило, блукало по селу поранене.

Троє людей в селі загинуло. Моя сусідка, Ландик Валентина Миколаївна, зараз бідненька на милицях. Їй відірвало ногу. Серед двору розірвався снаряд, вона бігла і трошечки не встигла добігти до підвалу. Вона не встигла закрити двері, не вистачило часу – і в неї відірвало ногу.

Ми не можемо забути те, що було! Коли ми їхали до дядька, до тьоті, син був дитиною у восьмому класі. Але коли там пожили до березня, то я побачила, що у нього почали рости вуса! Я кажу чоловікові: «Глянь, навіть дитина подорослішала». Якби мені коли-небудь сказали, що можна за три місяці так подорослішати, я б не повірила.

Коли приїхали додому, побачили, що нашу школу розбомбило. Не було ні вікон, ні дверей. Ми всі збиралися, рятували, бо нам треба було виходити на роботу, а дітям на навчання. Це було щось страшне! Багато людей виїхало з села. До війни [в школі] було 90 дітей, а зараз навчається 35 діточок.

Є такі діти, які взагалі не виїжджали, вони сиділи у підвалах з батьками. Вони розповідають, скільки воронок у дворі, в городі, на вулиці, кажуть, що вже розпізнають, коли летить міна, снаряд чи «Град».

Навіть зараз у нас складені сумки. Немає такого, що я можу виспатися, лягти й не думати ні про що воєнне. Наприклад, сьогодні в нас було дуже гучно. Ми не знаємо, в яку хвилину чи секунду воно полетить. Спокою немає. Я молю Бога, щоб він зберіг мою родину. Дякую [йому], що в мене є чоловік і дорослий син, якому 20 років. Як я молила Бога, щоб він поступив, бо у нас стріляли, ми не вчилися, а потрібно було здавати ЗНО. Ми так переживали, щоб він поступив! Тепер все позаду.

Я молю Бога, щоб він дав нам здоров’я пережити ці страшні часи. Я так молилася, щоб ми вижили в підвалі…

А як чоловік нас накривав, коли ми сиділи, а він як пташка. Ми попригиналися, чуємо, що все летить, свистить зверху, а він нас куфайкою накрив.