Тамара Вікторівна з чоловіком не виїжджали з рідного села, тому натерпілись багато страхів під російськими обстрілами

Мені 74 роки, жила на Миколаївщині. Коли почалась війна, не було бажання нікуди їхати. Мої діти живуть у Миколаєві, й вони сказали, що нікуди не поїдемо: ми в себе вдома. Все перетерпіли на своїй шкурі.

В перший день почули гуркіт десь під ранок. Кажу чоловікові: «Чи то гроза?». А він: «Яка гроза? Це війна!». Ми вийшли на вулицю і побачили перший приліт: снаряд впав на сусідню вулицю, піднялася курява, почала горіти хата. Вже ясно було, що це війна. 

Переживали, щоб лишитися цілими, щоб діти були живі. Нам, слава Богу, потрошку допомагають, гуманітарку давали.  Наша староста Наталя Федорівна не кинула людей, допомагала, привозила хліб і якісь консерви, крупу. Потім нам потрошку почали підвозити гуманітарку. Получали один раз від Фонду Ріната Ахметова. Дуже всім дякуємо, що не кинули в біді.

Ми в приватному домі живемо. Стою у дворі і бачу, куди і як воно летить, де свистить і де гримить. Від нас недалеко проходила траса Миколаїв – Херсон, фронт стояв за три кілометри. Оцей гуркіт і все було над головою. 

Було дуже страшно, бо не знав, чи залишишся живий, чи ні. У нас було так: хтось один в погреб піде, а інший сидить у хаті, щоб хоч хтось один залишився живий.

Колись на очах людина загинула, їй відірвало ноги. На наших очах прилетіло в хату, вона загорілася. Мабуть, там не було людей, тому що хата згоріла, і там нічого не було. На всю вулицю ми вдвох залишилися  з чоловіком, тому жахливо було це бачити, чути і переносити все на собі. До нас прилітало на город, то повилітали шибки, вікна і двері. Це було страшно. Ми в той час були у підвалі. Таке враження було, що хату підняло і на місце поставило. Те, що ми живі залишились, взагалі диво.

Тоді ж води не стало в Миколаєві, а у мене там дві доньки, ще й дитинка маленька. Ми возили їм воду зі своєї свердловини. Якось я вийшла на їх балкон і побачила заграву – то прилетіло у бронетанковий завод, а вони поряд живуть. Миколаїв – це таке місто, куди в кожну секунду могло прилетіти. Подзвонила друга донька і каже: «Мамочка рідненька, у нас повилітали вікна». 

Гадаю, що війна скоро не закінчиться. А так хочеться, щоб скоріше ми перемогли. Щоб дітки були щасливі, не чули оцього грохоту, не боялися нічого і жили в Україні. У мене правнучки, вісім і п’ять рочків. Я хочу, щоб вони жили щасливо.