Янута Павло, 9 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна — слово, яке в нашого народу асоціюється з різними емоціями: сумом, гнівом, страхом або тривогою. Багато людей відчули на собі жахливі наслідки російської агресії, втративши власну домівку, близьку людину або товариша.

Кожний громадянин України на початку вторгнення не розумів, як йому діяти та яке рішення буде правильним в тій чи іншій ситуації. Сьогодні я хочу розповісти вам свою історію щодо подій війни та мої переживання, які охоплювали мене в той час і не покидають і тепер.

Як тільки все почалося, ми з родиною були в Іванкові та жили звичним життям. Приблизно о четвертій годині мене розбудила бабуся, яка повідомила про початок війни. У той момент я не міг повірити, що хтось у двадцять першому столітті наважиться на збройний конфлікт.

Коли я прокинувся, майже всі речі були зібрані, мені сказали діяти швидко. Я одягнувся та забрав з собою деякі речі: телефон, шкільні підручники, теплий одяг. Біля будинку на нас уже чекав дідусь, який допомагав складати речі. Ми збиралися їхати у село Блідчу, оскільки там завжди є їжа та укриття.

Окрім бабусі, дідуся та сестри з нами ще їхала хрещена, пізніше приїхала її мама, яка працювала в Іванкові. Коли ми приїхали до визначеного місця, то всі кинулися сортувати речі та переносити найнеобхідніше в наш льох, який слугував укриттям на деякий час.

Також на нас вже чекали дядько, його дружина та хрещеник нашого дідуся, який заїхав погостювати ще до початку війни. Дорослі сказали мені сидіти в кімнаті та не заважати їм. Через дві години в нас зникло світло, але ми встигли понабирати води на майбутнє.

Того дня я ліг раніше спати й прокинувся майже в обід. Протягом наступних двох тижнів я шукав для себе різні заняття. У деякі дні, коли літали ворожі літаки, ми з родиною ночували в укритті, де дорослі намостили ліжка та крісла, але місця було мало, і в деякі дні я спав на картоплі.

Протягом цього періоду дорослі часто виводили нас в укриття, а бувало, що й перевіряли, як швидко ми реагуємо на їхні слова про початок тривоги.

Одного вечора дорослі прийняли рішення про переїзд родини на Львівщину. Це було досить ризиковане рішення, оскільки весь час було чути обстріли та звуки ворожих літаків. Виїжджали ми через ліс та весь день їхали та й їхали.

На Львівщині нас прихистили давні знайомі мого дядька, які дали нам житло на деякий час. У них доволі великий будинок, в якому ми змогли розміститися. Село, в якому ми проживали, я добре вивчив, бо бував на різних благодійних акціях та заходах.

Разом ми раділи перемогам нашої армії, але найщасливіша подія, яка була на цей час для мене, — це звільнення нашого рідного містечка від окупантів. На Великдень в будинку культури ми з сестрою робили власні писанки, що прикрашали святковий стіл.

Також ми познайомилися з місцевими дітьми, з якими я іноді виходив на прогулянки. Приблизно у квітні розпочалося дистанційне навчання, яке промайнуло досить швидко. До початку дистанційного навчання я практикувався самостійно за матеріалами підручників, тому тодішнє навчання мені давалося легко.

За два місяці я дуже скучив за рідним домом та за своїми друзями, які нікуди не виїжджали і жили в окупації цей тривалий час.

Повернувшись додому, ми продовжуємо жити ніби нормальним життям, але щодня небезпека, тривоги непокоять по кілька разів на день. Уже ще одне літо пролетіло, розпочалося змішане навчання.

Дні проходять у турботах за щоденними справами, але я змінився і відчуваю біль розрухи і втрат. Омріяна перемога дається нашим захисникам кровопролиттями, нищеннями та болем.

Але віра у те, що ми сильні, що Перемога буде за нами, живе і гріє моє дитяче серце.