Качанова Марія, 9 клас, Кулевчанський опорний заклад — ліцей з початковою школою та гімназією

Вчитель, що надихнув на написання — Станчева Світлана Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Майже 1000 днів війни, яка мала тривати лише 3 дні і яка продовжується майже 10 років…

Майже 1000 днів і ночей, які перевернули життя України…

Майже 1000 днів болю та непоправних втрат…

Майже 1000 днів масштабного волонтерського руху…

Майже 1000 днів наша держава завдяки мужнім захисникам дає відсіч рашистським окупантам…

На жаль, війни роблять не народи, а лише окремі постаті. Стільки історій існує про те, як через дрібниці починалися кровопролиття. Так легко підбурити на національну ворожнечу — і так важко зупинити кровопролиття.

А життя у людини лише одне, і воно не повториться. Ніхто не має права забирати життя іншого, бо немає більшої цінності у світі, ніж людське життя.

Наш народ не любить сам розпочинати війни, він ніколи цього не робив. Але він і не вміє себе захистити. А це погано. Ми засуджуємо росію, що вона споконвіку втручається у чужі справи, розпалює війни, насильно когось завойовує. Прикладів сотні: Кавказ, Прибалтика, Афганістан, Угорщина, Чехословаччина, Чечня тощо. А це кров, це смерть синів, у яких є матері.

Ми зараз не живемо, ми існуємо, щоб не померти. Це дико після стількох років цивілізації, при такому розвитку культури, при наявності такої історії. Так не може бути довго! І думаєш:

"Господи, чого людям треба? Адже світить в небі сонце, росте в полях хліб. Люди кохаються, народжують дітей, створюють симфонії і поеми, роблять наукові відкриття..." Тільки б служили ці відкриття миру, а не справі знищення!

Просто це протиприродно. Адже, існують світові закономірності. Мабуть, ми переживаємо зараз сутужні роки. І не може бути, що ніколи нічого не зміниться. Зміниться обов'язково! Шкода лише, що наша юність уже пройде...

Хоч і довелося багатьом людям залишити рідні домівки. Та коли постає перед тобою гамлетівська дилема: «Бути чи не бути» - довелося зробити вибір. Бути – означає вижити, не загинути під обстрілами. Але не тільки. Бути – залишитися людиною, громадянином своєї країни. Адже загарбники вимагають від тих, хто потрапив під окупацію, підкоритися їх правилам, забути рідну мову, забути, що вони – українці, співати хвалу «визволителям», дякувати їм за шматок хліба після того, як вони відібрали у людей домівки і забезпечене життя.

Ми, саме ми, майбутнє нашої країни, саме ми повинні зробити його мирним. Треба створити такі умови, щоб кожна дитина посміхалася не лише на свято, а постійно, щодня. Щоб вони мали справжнє дитинство. Ніхто краще не зрозуміє один одного, ніж мати і дитина. Тож ми-діти України, її надія і майбутнє. Ми будемо будувати демократичну, економічно розвинену державу.

Ми на своїй землі, ми витримаємо, хоча дуже багато безневинних жертв.

Ворог думав, що війною роз’єднає Україну, але навпаки, він її об’єднав. Весь світ побачив, що Україна-це не та країна, яка просто стане на коліна.

Наші бійці готові віддати своє життя, аби українські діти жили у вільній державі.

Я – підростаюча громадянка України, частинка нашої нації, і дуже цим пишаюся. Я радію тому, що наші воїни, найхоробріші воїни в світі,  показують кожний день свою силу, стійкість та волю. Вони впевнено крокують до перемоги. Сумую та наповнююсь жалем через те, що солдати та прості люди не повертаються до своїх родин, а їхні душі відлітають у вічність. Ми не здаємось, ми стоїмо за нашу Країну.

Наша нація не зламається, бо ми маємо найсильнішу зброю  - любов до нашої рідної землі.

І вже зараз починаю замислюватися над своєю роллю в цьому житті. Моїм головним завданням на даний момент є добре навчатися, стати кваліфікованим спеціалістом.

Сьогодні, як ніколи, актуальні слова Великого Кобзаря:

Борітеся – поборете! Вам бог помагає!

За вас правда, за вас слава і воля святая!

І щодень — безмежна віра в наш народ та велику українську Перемогу.

Вистоїмо! В єдності наша сила!

Безмежна повага та честь кожному, хто б'ється за Україну. І вічна пам'ять тим, хто у цій боротьбі віддав найцінніше - своє життя.