Амеліна Ольга, вчитель Одеського ліцею № 72 Одеської міської ради

Війна. Моя історія

Перед світанком (здається,  уже сіріло, може, від снігу було видно), розірвавши ще нічну тишу,  розбудили два потужних вибухи, один за одним, дуже близько. Прокинувшись, чітко зрозуміла, що з боку моря ( а воно поряд, зовсім недалеко) і схопилась на ноги.

Друга думка миттєва – «війна», пронизавши з голови до п’ят, ніби прив’язала до холодної підлоги. Рука самовільно потяглась до телефона, і ще не усвідомленим страшним словом розбудила доньку.

А далі були будні. Телевізор не вимикався взагалі в надії щось почути, зорієнтуватися. Телефонні дзвінки знайомих сповіщали, що ті виїжджають. І здавалось, що вже виїхали всі. І безлюдна довжелезна вулиця нашого селища також була безлюдна і тиха, а коли відімкнули світло (зрозуміло, з метою безпеки), вона здалася просто мертвою. А ще вчора на ній вирувало ( та де там вирувало – кипіло) життя.

А далі було ще тихіше. І лише вибухи (тепер їх було багато) - уже з різних сторін, та все ж найчастіше з моря. Рвали і шматували вони цю сильну морську душу різними голосами, ніби змагаючись у своїй силі. Сліз мені ніколи не бракувало ні в радості, ні в горі( від мами дісталось, рідненької). А зараз їх просто не було. Безвимовна тиша…

Врятувала робота. На уроках також переважала тиша. Ні,  не зі знаннями пов’язана, а з відчуттями. Потім вона впліталася в клітинки маскувальних сіток, і кожен вузлик затягував її своєю силою. Потім заливалася гарячим розтопленим парафіном і розтікалася по баночках окопних свічок, щоб потім спалахнути на далекому «нулі» і зігріти чиюсь душу.

А, може, якраз і рідних людей ( а тоді здавалося, що всі рідні): сусіда Сергія, бо вже на наступний день записався до лав тероборони. Він чітко заявив: «Це моя земля, і я нікуди не поїду. Хто захистить моїх дітей ( два маленьких сини), моїх батьків. Ми переможемо, треба вірити…». Ми віримо. На сьогодні Сергій має вже не одну військову нагороду.

А, може, мого брата Юрія, який із сином також на війні з перших днів, бо вони -  мисливці, добре володіють зброєю, сміливі,  мужні й винахідливі сільські чоловіки. Чи, може, однокурсників моєї доньки, які ще вчора захищали курсові та дипломні, а сьогодні захищають  свою землю, свою Батьківщину.

О цій хвилині – знову тиша, ..і сльози…Багатьох вже немає серед живих. Та жива наша пам’ять! І, як не дивно, найчастіше вона оживає в тиші.

Як змінилося моє життя після початку війни? Мене зрадила тиша! Я ніколи не пробачаю зради й ненавиджу зрадників, може, тому що сама ніколи нікого не зраджувала. Але, тиша…Цього разу я зраджу собі і… пробачу тишу… Я буду чекати на неї, на справжню, на ту, яку я знаю і люблю…І вона прийде. Чую її: дзвінкоголосу, радісну, жадану, довгоочікувану; ранкову, вечірню, нічну; морську, степову; весняну, літню, осінню; далеку і близьку; переможну і сміливу; просто тишу.