Мені 45 років. Я домогосподарка, оскільки роботи немає. Опікуюся братом-інвалідом, який залишився без батьків. Маю город, хазяйство. Стараюся виживати. Допомагаю, чим можу, нашій армії. Ми мешкаємо в селі Новотимофіївці Баштанського району Миколаївської області. Пережили окупацію. Було дуже тяжко. З дому нікуди не виїжджали, бо в мого чоловіка батьки старенькі. Вони не хотіли їхати, а ми їх не могли лишити. Дідусь наш помер, на жаль, цього року. Окупацію пережив, а коли нас звільнили, помер. Світла в нас не було майже рік. Дякувати Богу, вижили.

Дуже було складно з водою. Допоміг наш фермер. Він дав нам генератор, і раз на день ми підключалися до башти водонапірної. Так і подавали людям воду. З ліками теж було складно. Їздила їх купувати. Я отримую пенсію по догляду за братом. Хоч це й невеликі кошти, але старалися на них виживати. Усе було дуже дороге. Дівчата нам таємно відпускали харчі за гривні. А зараз усе в нас добре: вода є, продукти, відновили електропостачання. Наше село було затоплене. Дякуємо волонтерам, які нам допомагали впоратися з катастрофою: привозили продукти, відкачували воду. 

Шокувало те, що росіяни знущались над нашими жителями. Хлопців кидали «на підвали». Чимало було такого. Та було й багато людей, які бігли по рашистську гуманітарну допомогу. 

Я дуже переживала за брата. До нас приходили з перевірками, а він інвалід дитинства, ще й психічно хворий. Намагалися його не показувати, тільки паспорт, бо брат поводиться як дитина, і ми не знали, що може статись. Окупанти нас взагалі не поважали. Приходили з автоматами, перевіряли телефони. Але ми їх ховали або чистили, щоб не прискіпувались ні до чого.  

Світла не було, то ми через акумулятори підключали безпровідний інтернет і роздавали людям, щоб ті могли зателефонувати рідним. Дуже боялися через це, коли росіяни приходили з перевіркою. Переживала за свого чоловіка, щоб його не забрали. Бо люди під час спілкування розповідали, що й де робиться, хто де стоїть. А росіяни ж усе перевіряли. 

Я ходжу до церкви й молюся Богу. Він нас відвів від біди. Отак ми жили і живемо зараз. Люди нам допомагають, а ми стараємося допомагати їм та нашим військовим. 

Один Бог знає, коли війна може скінчитись. Надіємося на швидку перемогу. Хотілось би, щоб сьогодні і зараз. Будемо сподіватися, що в цьому році закінчиться. Ми живемо на лівому березі, недалеко від Олешків. У нас ведуться бойові дії. Ми дуже боїмося, але й дуже надіємося, що скоро все знову буде нашим, і Олешки повернуться додому.