Я з села Вільного Дніпропетровської області. Мені 65 років, є чоловік і дві доньки. Ми виїхали, але зараз я навідалася подивитись, що тут робиться. 

Були дуже сильні обстріли: прилетіло декілька снарядів 1 травня. Ми зібрали речі й виїхали. Евакуацію не оголошували, люди самі вибиралися: хто пішки, хто на транспорті. Ми наймали машину і виїжджали. Тікали степами, бо не скрізь пропускали. Літаки, вертольоти кружляли. Ми не знали, у який бік їхати.  

Шокувало, що починають вночі стріляти, коли люди всі сплять. І ми не розуміємо, в який бік тікати. Стріляють постійно, і ніде від цього не сховаєшся.

Нерви зіпсовані. Скрізь стріляють. Ніде купити продукти, ліки. Поставили мости, але їх підірвали. Обирати в таких випадках не доводиться. Ми тікали куди вийшло. Виїхали на Дніпропетровщину.

Зараз труднощі в тому, що житла немає. Вода в нас є, їжа теж. По сусідству живе двоє чоловіків і жінка, мама їхня. Вона паралізована, а в чоловіків проблеми з головою. 

Чим скоріше все це скінчиться, тим краще. Тоді ми повернемось у свою домівку і будемо жити спокійно.