Кузьменко Сергій, учень 7 класу Лисогірського ліцею Мигіїївської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кредісова Олександра Василівна

Війна.Моя історія

Мене звуть Сергій. Навчаюся в Лисогірському ліцеї Мигіївської ОТГ, що на Миколаївщині. А проживаю разом зі своєю родиною в мальовничому селі Лиса Гора. Як зараз пам’ятаю жахливий ранок 24 лютого 2022 року. Того лютневого ранку я прокинувся сам,хоча зазвичай,коли потрібно йти у ліцей, мене матуся будить. Прокинувшись - здивувався, що не сніданок готувала на кухні, а стояла біля вікна вітальні. Тримаючи в руках телефон. Побачивши її засмучений погляд, я відразу зрозумів, що сталося щось страшне.

Матуся тихим голосом сказала тоді: “ Сьогодні ти до школи не підеш. Небезпечно…Війна…”. Вона щосили трималася, щоб не заплакати, бо ж хвилювалася за мене, боялася, що її сльози ще більше налякають мене. Так, мене завжди лякало оце грізне слово “війна”, і, мабуть, в ті хвилини я не одразу зрозумів, що коїться там, за вікном. Лиш з першим виттям сирени це розуміння почало приходити.

Ми з мамою так і не поснідали того ранку. Мені не хотілося, бо апетиту не було. А мама весь час дивилася на екран телефону і постійно натискала на кнопку виклику дзвінка, сподіваючись почути гудки. Вона дзвонила моїй сестрички Ірині. Яка на той момент вже другий рік навчалася й проживала в Миколаєві. Звя’зку не було.

З новин ми дізналися, що з 9-ої ранку було закрито всі виїзди з міста. Сестра не встигла до 9-ої виїхати, через величезні затори по всьому Миколаєві. А на місто продовжували летіти ворожі ракети та падали бомби…

Ірина з подругою ховалися в Своїй квартирі, не бажаючи бігти до бомбосховища, бо він знаходився далеко від їхнього будинку. Страшно уявити. Що відчувала тоді моя сестричка… Будинок, в якому вона проживала з подружкою, знаходився неподалік від мікрорайону Кульбакине, який першим був атакований і найбільше постраждав від дій “ асвабадітєлєй“.

Того ранку на кордоні Чехія-Україна від хвилювань божеволів мій татко. Він, полишивши свою роботу й не дочекавшись розрахунку за неї, помчав на автовокзал з метою найпершим рейсом повернутися в Україну. І вже через дві доби не лише був вдома, а на порозі військкомату.

Мій татусь-ветеран АТО. Він був мобілізований навесні 2014 року. І бив клятого ворога на Донеччині до листопада 2015 року. А з 7-го березня - спочатку на фронті Херсонщини, а потім - знову Донеччини. Він командир інженерно-саперного взводу 9 ОСБ. І станом на сьогоднішній день разом зі своїми побратимами нищить лютих рашистів під Макієвкою, що Луганщині.

Пам’ятаю, як сильно плакала мама, коли бачила, що татко, повернувшись з Чехії, одразу почав збиратися на фронт. І таткові слова пам’ятаю, якими він заспокоював матусю:” Я мушу йти на фронт. Я потрібен там. Я повинен йти туди, щоб окупанти не прийшли сюди, в наш дім“.

Майже два тижні я не навчався. Та й не тільки я, а й всі учні нашого ліцею. А потім почалося дистанційне навчання. Через тиждень, після початку повномасштабного вторгнення, зв’'язок з сестрою став більш-менш стабільним. Ми вже могли щодня зідзвонюватися. Наші розмови були наповнені підтримкою та підбадьорюванням. Ані вона, ані я ніколи не скаржилися на те, що нам було важко, бо ми розуміли, що татку на фронті набагато важче, аніж нам в тилу. А 27 березня Іринці вдалося виїхати з Миколаєва, завдяки небайдужим людям.

З 7-го березня я майже щоночі був вдома сам, бо татко-на фронті, сестра-в Миколаєві, а мама з 26-го лютого-на чергуванні в сільській раді. Коли прокидався вночі від пронизливого виття сирени, то знав, що це моя матуся сповіщала жителів нашого села про повітряну тривогу. І від того виття так моторошно ставало на серці…

Коли приїхала Іринка, то з нею мені вже не було страшно вночі. Вона позитивна та весела дівчинка і краще, аніж я вміла приховувати свій страх. А її кумедні історії, якими вона відволікала мене, я запам’ятаю назавжди. Вже майже два роки триває війна. Татко приїжджає додому дуже рідко, а точніше - один раз на пів року. Сестра дистанційне навчається на четвертому курсі. Матуся працює в сільському клубі, а я продовжую навчатися в ліцеї. Я намагаюся навчатися відмінно, бо своєю успішністю хочу радувати татка.

Однак важко дається навчання, тому через неодноразове захворювання на ГРВІ за два місяці осені, мені доводиться самостійно вивчати теми по усім урокам. Не зважаючи на труднощі,я, як і більшість українців,вірю, що скоро наші мужні захисники-воїни здолають нахабного сусіда.

З нетерпінням чекаю того дня, коли татко повернеться додому з перемогою живим та неушкодженим. І часто в думках малюю той день, коли наша сім’я знову сидітиме за святковим столом, відмічаючи традиційні свята. Адже відколи триває війна, мама не готує святкові страви і не переступають гості поріг нашого дому. І тільки коли тато раз на пів року приїжджає додому, то лиш тоді наша оселя наповнюється святковою атмосферою.