Кукочка Герман, учень 9 класу Високопільського ліцею Валківської міської ради Богодухівського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Федорченко Світлана Олексіївна

Війна. Моя історія

Війна… Яке страшне слово з п’яти букв. Скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей, болю. 24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на до та після.  Пам`ятаю той день, як зараз… Напередодні ввечері у середу 23 лютого я виконав уроки, склав портфель до школи, а вже о п’ятій годині десять хвилин  ранку 24 лютого  я прокинувся від того, що мама (вона перебувала у місті Харків на роботі)  зателефонувала сестрі і сказала: «Почалася війна!». У школу можна було не йти, але це зовсім не радувало.

Для мене, як учня 8-го класу (на той час) це не вкладалося у голові та мабуть, як і в більшості українців. Яка війна у наше 21 сторіччя? Визволяти нас? Від кого? Перші тижні війни – це була велика паніка та страх.

Ми з мамою, бабусею та сестрою зносили у погріб покривала, теплі речі,  посуд, збирали сумки з самими необхідними  речами на перший час та документами, спали одягнені. Хоча ми і далеченько живемо від лінії фронту, але над нашим селом часто  літали гелікоптери, їздили військові машини, перевозили військову техніку, чутно було вибухи та видно, як вдень літали ракети. Але про ніякий виїзд з України у нашій родині не йшлося, ми вирішили, що будемо у своєму будинку якби там далі не було.

Потім почалося дистанційне навчання, різні збори продуктів та речей у селі і школі для військових на фронт. Переглядаючи новини в інтернеті я розумів, що порівняно з тим, що я бачив у новинах про долі людей, міст, сіл які були в центрі військових дій, в окупації мої проблеми здаються дрібними.

Окупанти  нажаль продовжують руйнують наші міста, села,  вбивають людей та дітей,  ллють на нашу країну брудні потоки брехні, вишукуючи тут «нацистів», від яких нібито потерпає російськомовне населення.

Багато людей все більше переходить на спілкування українською мовою, відмовляються від прослуховування пісень та переглядів фільмів ворожою мовою. Російська мова – це мова вбивць, вона має на завжди зникнути з нашої країни!

Наш український народ працьовитий і милосердний, але може бути безжальним до ворогів. Захисники й захисниці б’ють ворогів і визволяють кожен клаптик української  землі. Ось і моя Харківська область вже звільнена від окупантів, але їхні ракети ще дістають та завдають шкоди мирному населенню. Віримо і знаємо, що скоро на всій території  України майорітиме синьо – жовтий прапор.

А поки що люди в тилу працюють заради Перемоги, збирають гроші на допомогу ЗСУ, донатять. Наш народ як ніколи об’єднався, став сильнішим. Я вже зараз точно і впевнено можу сказати, що як закінчу школу стану на захист рідної країни.

Хоч і важка перед українцями  дорога, та попереду нас чекає щасливе та вільне життя під мирним небом України. Виборене, вистраждане, а тому таке дорогоцінне для кожного з нас. Слава Україні! Слава нації!