"Бабуся вибігла на поріг і промовила: «Починається війна»"

Хорошилов Єгор, 14 років, КЗ  «Очеретинський  НВК»

Травневим ранком 2014 року я, тоді ще семирічний хлопчик, гостив у своєї бабусі, бо заняття в школі вже завершилися і почалися канікули. У мене з цього приводу був дуже гарний настрій і багато планів на майбутнє літо. Я був дуже щасливий в той день. Граючись на бабусиному подвір’ї , я раптом почув якийсь гуркіт. Потім побачив кілька воєнних гелікоптерів, які пролітали прямісінько над нашим будинком.

Згодом було чути вибухи, а я все не розумів, що відбувається. Було дуже страшно і тривожно.

Потім почалися телефонні дзвінки, бабуся розмовляла з моєю мамою. З почутого я зрозумів: йде стрілянина в Донецькому аеропорту, а мій тато там працював, і в той день також був там, на роботі. Я дуже хвилювався за нього. На щастя, з татом було все гаразд. Він пізно ввечері зміг повернутися додому, але на роботу з того дня більше не вийшов.

Це був весняний день 26 травня 2014 року. День, який розділив життя моєї родини на до та після. Тато з мамою залишилися без роботи, бо обидва працювали в місті Донецьку. Мої плани на щасливе літо були зруйновані, бо поблизу почалися активні бойові дії. Всіх охопила паніка, і ніхто не знав, що буде далі. Дорослі розмовляли, що, напевно, війна скінчиться швидко, а ми, діти, також вірили в це.

Зараз мені чотирнадцять, але бойові дії донині тривають.

На слух  навчився розрізняти, як саме стріляють різні види артилерійської зброї та на якій відстані це відбувається. Але зараз мені вже не страшно, відчуття ніби притупилися.

Стаємо сильнішими кожної миті, дивлячись на військову техніку, наповнену українськими солдатами зі сміливими поглядами.

Відчуття щастя та миру зараз стало зовсім іншим. Наприклад, коли я приїжджаю в місто Авдіївку на заняття в музичну школу, а там тихо, не чути пострілів та вибухів, то це вже і є справжнє щастя. І хочеться, щоб так було завжди і всюди, просто… тихо і мирно.