Мазура Єлізавета, 9 клас, Строїнецька філія Новоселицького ліцею №3 Новоселицької ОТГ Чернівецького району Чернівецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Постеука Ольга Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Авдіївка – маленьке місто, яке стало свідком великої історії. Коли війна прийшла в наше життя, я була дитиною і не могла усвідомити, що відбувається. Проте, з кожним новим днем, з кожною новою новиною, я все більше розуміла, що це не просто страшна казка, а реальність, яка змінила життя мільйонів людей….і, звісно, моє життя

8-ме лютого 2022 р., м. Авдіївка. Звичайний день. Батьки збиралися на роботу, а я до школи. По місту почали  розповсюджуватися плітки, що в деяких районах  тієї ночі були чутні вибухи. То були просто якісь несинітниці, у які ніхто не повірив. На початку четвертого уроку в школі залунали тривожні дзвоники, нам вже розповідали про них. Страх та занепокоєння тільки ставав все сильнішим. Вже через декілька хвилин вчителька пояснила, що не треба нічого боятися. Це була навчальна тривога  для того, щоб ми знали, що робити наразі обстрілу.

Усією школою ми спускалися до укриття, де у кожного учня був свій стілець. Для мене та інших учнів це все здавалось кумедним, тому ми всі жартували над цією ситуацією, але через два тижні все кардинально змінилося.

24.02. 2022. Я прокинулася від звичайного будильника. Щось відбувалося незрозуміле: тато ще був удома, хоча вже давно повинен був виїхати на роботу, мама якось дивно себе поводила, ходила стурбована по кімнаті. З вітальні по телевізору я чую новини про початок війни.

Світ перевернувся з ніг на голову. Ми не знали, що робити? Куди їхати? Куди ховатись? Все було незрозумілим.

Та в один момент наш дім почав ходити ходунком, вікна тряслись, як шалені, цегляний будинок здавався картковим. Мама побігла до коридору, а я за нею. В той момент я нічого не чула, чи то із-за вибухової хвилі, чи із-за стресу, не памʼятаю. Через декілька хвилин слух повернувся та стався другий приліт. Мама не могла знайти собі місця: нервувала та  дзвонила татові, запитувала де він. Коли татусь підʼїжджав додому, ми почули не тільки звук нашої машини, але й приліт ракети у те саме місце.

Забіг тато до квартири, закричав, що треба бігти до підвалу. Дочекавшись затишшя, ми зібрали речі і поїхали до бабусі, щоб не було так лячно.

01.03. 2022 р. Вже  тиждень, як ми жили у бабусі, спали у коридорі, завжди одягнені, щоб, якщо що, були готові тікати. До обіду я могла перебувати у вітальні, але з наступом ночі ми знаходилися тільки у коридорі. Ми з подругою  частенько спілкувалися,  розповідали одна одній, про прильоти та як проходили  наші дні.  

Вирішила, що треба писати щоденник, щоб потім про ці події розповісти  своїм нащадкам, і всьому світові.

06.03. 2022. Батьки вирішили: час виїхати з міста, бо нестерпно залишатися, та й сестра вже скоро повинна була народитися… Ухвалили: дочекатися затишшя і вирушити в дорогу. Подалися у Камʼянське, бо дідусь працював там і знав, де можна знайти квартиру. В дорозі ми були 5 годин. Тяжко описати ті жахіття, які ми бачили. Усе змішалося докупи: мертві люди з обірваними кінцівками (серед яких були малюки), розбиті  вщент машини, розбомблені будинки, дуже багато вирв від вибухів…Таке ніколи не забудеться і не проститься.

Пальне в машині закінчувалося, нам довелося їхати до найближчої заправки. У свою чергу там ми витратили годину, та залити ми змогли тільки 20 літрів бензину, бо більше не можна було.

20.03 2022 р. Ми не могли спати цілу ніч: о третій, або четвертій годині ранку починали лунати повітряні тривоги, в небі літали гвинтокрили над нашим будинком, тому нам доводилося бігти і спати  в коридорі.  Це продовжувалося понад тиждень. Ми зрозуміли, що потрібно шукати нове місце. На ранок нам подзвонили наші родичі із Західної України та запропонували пожити у них стільки, скільки нам буде потрібно. Вже на ранок ми виїхали до рідні у село Строїнці, яке знаходиться у Чернівецькій області. Два дні їхали. Дорога була довгою, але мені не було коли сумувати, я задивлялась на чудові краєвиди  Буковини. Ми приїхали удень. Нас прийняли по-сімейному.

Здавалося, що все село кинулося нам допомагати облаштовуватися. Окрім нашої родини ще були переселенці, але з Херсонщини.

Маленьке село Строїнці стало другою нашою домівкою. Я почала навчатися в місцевій школі. Спочатку мені було лячно знайомитися з дітьми, але вони підтримали: багато спілкувалися, розповідали різні історії. Кожен з нас мріяв і мріє  про мир.

Мир є головною цінністю суспільства, виховує в нас толерантність, терпимість. Мир – це гармонія, взаєморозуміння та підтримка один одного.

Я мрію про світле майбутнє, де люди живуть у злагоді, незалежно від їхнього походження чи віри. Я мрію про день, коли війна залишиться лише в історії, а ми зможемо жити в світі, де кожен відчуває себе в безпеці. Сьогодні, через 1000 днів війни, я все ще вірю в силу миру!!!