Сімакова Анастасія, 16 років, ЗЗСО I –III  ступенів № 13

Вже більше ніж сім років продовжується війна в Україні. Для кожної людини вона почалась неочікувано і мала великий вплив на соціальний стан. Я вважаю, що той період у житті, який зараз ми витримуємо, впливає на нас і сьогодні.

Війна ніколи не приносила користі більше, ніж витрат.

Мені здається, що кожен українець, для якого майбутнє нашої країни не байдуже, запам’ятав цей момент назавжди.

Перш ніж розповісти свою історію, я б хотіла подякувати всім, хто бореться за Україну, та всім, хто допомагає у цей тяжкий час українцям. Як говорив Тарас Шевченко, «борітеся – поборете».

Коли я була маленька, я дуже мріяла побачити дельфінів, і як же я зраділа, коли дізналась від батьків, що моя мрія має бути здійснена в мій перший ювілей, коли мені виповнилося десять років.

Я пам’ятаю той час, коли моя матуся розповідала мені, як ми поїдемо до дельфінарію, як сьогодні. Мені здавалося це неймовірним, щось, що повинно було залишитися для мене мрією назавжди. Розповідь та очікування цього заворожувало. Ми повинні були їхати у Донецьк. На той час це місто було центром нашої області. До цього моменту я була лише один раз там. Ми їздили до цирку, та я пам’ятаю цю доволі довгу дорогу з очікуванням чогось надзвичайного до та враження і щастя після побаченого.

Для маленької дитини це була мрія, про яку вона думала перед тим, як засинала, та вранці, коли прокидалася.

Я посміхалася, коли міркувала про цей день – день, який змінить моє життя та життя мільйонів людей в Україні. Я пам’ятаю, що це був кінець квітня, ми йшли додому від бабусі та дідуся. Я раділа та була в очікуванні дива. Моя мама сказала, що ми нікуди не їдемо, тому що у Донецьк увійшли війська і почалася війна.

Мій світ у той час похитнувся, відчуття чогось страшного накривало.

Незважаючи на те, що я, маленька дитина, все своє життя жила у своєму щасливому та дружньому світі, я розуміла, що війна – це криваве нещастя. На той момент я думала, що моє майбутнє руйнується, я не зможу подорожувати, навчатися новому та знаходити друзів поза кордонами моєї країни. Все, про що я думала, здавалося лише думками та нічим більше, тому що час для мене зупинився.

Я так хотіла відвідати Париж, подорожувати країнами та побачити інші частини нашого світу.

Тоді для мене це було початком чогось нового, чогось тривожного, але на той час я і не знала, які сильні люди у нас в Україні. Ми сильні духом та зможемо все!

Ми вирішуємо наше майбутнє та можемо зробити нашу країну, Україну вільною та сильною, незалежною та патріотичною, повною прекрасних, неповторних індивідуальностей. Якщо ми не почнемо порушувати питання України, голосити про те, що ми – українці, що в нас є окрема історія і що ми заслуговуємо на мир та життя, то буде доволі пізно для цього у майбутньому.  

Мир та воля – все, чого хоче кожна людина, незважаючи на вік та погляди на життя.

Найголовніше – бути вільним та мати можливість побачитися з рідними, де б вони не були.

Мир – це, по-перше, дипломатія та співдружність із сусідніми країнами, мирне вирішення конфліктів та порушення питань. Мир – це те, що зробить кожного, багатого чи бідного, маленького чи дорослого щасливим.

Війна ніколи не зробить людей щасливими, краще поліпшувати якість життя та слідкувати за тим, що ти маєш, та не дивитися на чуже.

Війна продовжується більше семи років, а це означає, що діти, які пішли у перший клас, живуть вже сім років із розумінням того, що вони не бачили мир на нашій землі. Але це діти, які можуть також вплинути на майбутнє України, на поліпшення її стану, соціального життя та захисту. Ми – ті, хто може вплинути на країну, у якій були народжені.

Я ціную кожне місто, кожний краєвид, кожний куточок цієї країни і пишаюся нашими людьми! Це те, що надає мені впевненості  у моєму майбутньому та надихає йти вперед.