Роскошна Віра, 9 клас, Комунальний заклад "Катеринівський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Юрова Тетяна Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна увірвалася в мій дім, мій світ несподівано і зовсім неочікувано. У лютому 2022 року я, як завжди, прокинулася, аби збиратися до школи. Але зустріла стривожені обличчя батьків. Пам’ятаю ранковий дзвінок від брата, який на той момент перебував у Харкові й повідомив, що у місті лунають вибухи. Ми не могли зрозуміти, що відбувається. Але новини з телевізора, в інтернеті розвіяли всі сумніви: почалося повномасштабне вторгнення на територію України. Але як таке може бути? Чому?

Ми ж братні народи (в тому нас довго й наполегливо переконували)! Хоча задовго до 24 лютого 2022 року лунали тривожні сигнали, але ніхто не хотів у це вірити.

Раніше я чула слово «війна». Перша світова війна, Друга світова війна. Переглядаючи світлини чи відео, розуміла, що війна – це щось жахливе й страшне. Але сприймалося це все так віддалено, як таке, чого вже не може бути. Адже людство мало зробити висновки. І ось тепер я розумію, що несе в собі це слово.

Руйнуються будинки, гинуть чоловіки, жінки, маленькі діти. Знищується все внаслідок обстрілів, прильотів ракет. Помирають цілі міста.

На щастя, я живу в регіоні, де про війну нагадують лише сигнали повітряної тривоги в телефонному додатку та чоловіки-односельці у військовій формі, які приїздять у короткі відпустки чи на реабілітацію. А ще в нашому селі з’явилося багато переселенців. Як це жахливо: покинути рідну домівку, друзів, дорогі тобі речі. Все життя цих людей поміщається у валізи. Їм, звичайно, допомагає держава, небайдужі люди. Але кожен із них мріє повернутися додому.

Я була ще зовсім маленькою і мало що пам’ятаю з розповідей бабусі про те, як її батьки пережили воєнне лихоліття. Але ще тоді, маленькою, зрозуміла, що війна – щось лихе.

І ось знову почалася війна. Хоча почалася вона ще в 2014 році з анексії Криму та окупації східних регіонів України. Вже тоді наш оскаженілий сусід показав свої лихі наміри, посягнув на суверенітет та незалежність України. Здається, за ці довгі роки окупації дорослі втратили пильність і не були готові до війни. І сталося так, що Україна не просто виборює свою незалежність, а й стала захисним щитом для європейських країн. Країни-союзники надають нам для захисту зброю, але ж гинуть наші українські бійці, наші українські люди.

Війна стосується кожного. Не тільки військового, який зі зброєю в руках тримає фронт.

Війна стосується всіх українців, живуть вони далеко чи близько від лінії фронту, чи знайшли вони прихисток в інших країнах. Кожен має наближати перемогу. Своїми вчинками, своїми справами. Здається, що можу зробити я, неповнолітня дитина? Виявляється, можу. Можу брати участь в доброчинних акціях, можу донатити (свої кишенькові). Добре малюю? Охоче готую малюнки для військових, виготовляю обереги, щоб захисники знали, що їх пам’ятають і їм вдячні.

Країна-агресор забрала у нас повноцінне дитинство. Ми змушені навчатися в підвальних приміщеннях під звуки сирени або дистанційно. Нам так бракує живого спілкування, галасу в шкільних коридорах.

Але війна допомогла нам і  усвідомити, що ми - українці, нащадки славних предків. Шкода, що це усвідомлення оплачується такою дорогою ціною – людським життям. Ми, саме ми – майбутнє України. Нам будувати демократичну, економічно розвинену країну, зробити її процвітаючою. І сьогодні наше завдання – добре вчитися, пізнавати нове.

Україна переможе, бо вже вистояла в ті важкі часи, коли не було потужної зброї, коли ще не мала гідних країн-партнерів. Я вірю, я знаю: Україна обов’язково переможе!