Гасумянц Анастасія, 11 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Луцький ліцей №22 Луцької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гасумянц Тетяна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

 «О мила стороно моя, коханий рідний краю!»

Як часто ми читали ці рядки у творах улюблених письменників, повторювали їх, будували власні висловлювання, інтерпретували. Та чи дійсно глибоко розуміли суть понять «рідний край» , «своя земля»?

Сьогодні нам довелося багато що переосмислювати, у тому числі й звичні  речі та поняття.

Кажуть, діти під час війни дорослішають швидше, ніж у мирний час. Відчуваю по собі, що стала старшою, серйознішою, відповідальнішою. Дивлюся на однолітків і розумію, що вони також змінилися, якось ніби постаріли. А що вже говорити про дорослих, яким тягар відповідальності гне спини, туманить очі, холодить серце?..

«Чи довго ми будемо блукати?» - хочеться запитати в провидців, бо хто ще сьогодні візьметься відповісти? Скільки ще нам, як писала Леся Українка, «шукати рідного краю на своїй землі»?

А від себе додам: «Коли закінчиться війна? Коли запанує спокій та мир?» Сподіваюся, що скоро…

Мені наснилося квітуче поле, небо чисте над ним, чула переливчастий спів птахів… Швидким кроком до мене йшов хрещений батько, Михайло. Такий усміхнений,  як живий. Не хотілося пускати в сон спогади, але вони продиралися крізь повіки попри моє бажання! «Його ж уже немає на цьому світі більше року, він загинув», - уперто шептала пам’ять. А серце гріли спогади… Пригадалася тепла усмішка, гортанний голос,  руки хрещеного, а ще дотепні жарти, які потім ще довго повторювали в сім’ї. Ми рідко зустрічалися, бо постійно був чимось заклопотаний: то працював у Києві, то їздив до Польщі на заробітки…І раптом дізнаюся, що він добровольцем пішов на війну.

Пам’ятаю, як стало на душі холодно, незатишно. Та неприємні відчуття відганяла, щоб не зурочити… Й зурочила: звістка про загибель приголомшила, перехопила подих! «Не може бути!» - хотілося крикнути. Він повинен був вижити!

Уже згодом із розповідей його сина довідалася, що загинув, рятуючи побратима. Це так на нього схоже: жити, дбаючи про інших, пожертвувати життям не задумуючись, бо так велить совість!

Так не хотілося прокидатися! Хоч я не з тих, хто норовить утекти від реальності, та інколи й у мене душа тремтить і стогне від розпачу.

За що це лихо моєму народові? Чим він завинив? За що гинуть найкращі, залишаючи сиротами дітей, самотніми дружин та батьків?

Споконвіку виборювали ми право на життя, захищали свої домівки, ростили дітей, плекали мову, культуру. Усе надбане передавали з покоління в покоління. Здавалося, що рухаємося вперед, до кращого життя, бо ми того варті. Однак усе змінилося одного лютневого ранку, коли задрижали вікна від вибухів, а перші промені сонця випередили спалахи пожеж…

З того часу навіть світанки стали не такими, як були раніше. Що вже говорити про внутрішній стан кожного з нас?

Живемо, боремося, працюємо, навчаємося і… мріємо. Так, мріємо, що відшукаємо «рідний край на своїй землі». І буде той край справжнім раєм, де кожен буде щасливим, усміхненим, упевненим у тому, що сонце зійде знову! Так буде, бо по-іншому просто не може статися. Ми переможемо, відбудуємо, порятуємо тебе, Україно!